Анастасія Карцова-Миклашевська: жінка-археолог родом з Порогів

До революції лише чотири жінки в Російській імперії провадили самостійні археологічні розкопки. Ось їхні імена: графиня Парасковія Уварова, Юлія Гендуне, Катерина Мельник-Антонович і Анастасія Карцова (уроджена Миклашевська). З них дві останні були українки. І якщо про Катерину Мельник-Антонович ще хоч щось написано, то нашу землячку Анастасію Андріївну Карцову-Миклашевську практично не знають. Тим часом вона була на шість років старша за Катерину Мельник-Антонович, про початок наукової роботи якої написано в довідниках якось невиразно: «У 1880-х брала участь в археологічних розкопках біля Шумська». Тож, можливо, Анастасія Карцова-Миклашевська розпочала свої самостійні розкопки навіть раніше, аніж Катерина Миколаївна. Втім, хоч би як там було, одне незаперечне: Карцова була активною співробітницею відомих тогочасних археологів — Дмитра Самоквасова та Дмитра Яворницького.

Сам Яворницький називав Анастасію Андріївну Карцову пристрасною аматоркою археології. Мало того — ще 1884 року присвятив їй статтю «Жінка-археолог». І знов: коли Юлію Густавівну Гендуне називають «першою росіянкою — професійним археологом», хочеться нагадати: коли вийшла стаття Яворницького, Гендуне мала всього 21 рік, а Карцова — 33, була на 11 років старша за неї і відповідно раніше розпочала заняття археологією. Тож кому належатиме першість?.. Тільки народжена 1840 року графиня Парасковія Уварова (уроджена княгиня Щербатова) старша за нашу землячку.

Першими п’ять років тому спробували розповісти про Анастасію Карцову дніпропетровські історики професор Ірина Ковальова та Анна Руденко в університетському збірнику наукових праць. Ми в свою чергу зайнялися й власними пошуками інформації про Миклашевську, доповнивши й розширивши матеріал колег-першовідкривачів.

Сучасний дослідник з Курська професор С. П. Щевельов, автор статті про українську археологію в листуванні Дмитра Самоквасова («Археологія», Київ, 1994, №1), називає А. Карцову жінкою-археологом, котра самостійно проводила розкопки, що для дореволюційної Росії було досить рідкісним явищем. Бо ж, окрім чотирьох згаданих вище осіб, «дамського елемента» (за висловом відомого археолога графа Олексія Уварова, який намагався обмежувати «дамський елемент» у керованій ним сфері) тогочасна археологія не знала. При цьому Карцова була нащадком давнього українського роду Миклашевських. От вам і козачка!

Народилася вона 15 (28) квітня 1853 року в Катеринославі в родині губернського маршала дворянства Андрія Михайловича Миклашевського (1814—1905) та його дружини Марії Миколаївни (уродженої Наковальніної). Причому мені видається, що її мати належала так само до дворянсько-козацького роду, і Наковальніни, на наше переконання, то колишні Наковальні, тільки трохи «облагороджені». А Наковальня — то вже цілком козацьке прізвище.

Палац у маєтку Миклашевських у Воронівці (Матлашевій)

Досі вважалося, що дитинство Настасії пройшло в маєтку Миклашевських — Біленькому (нині в Запорізькій області на березі Каховського водосховища). Я ж схильний вважати, що її дитинство проходило все-таки у Вороній (нині Воронівка Синельниківського району) — родовому маєтку матері. А до Біленького, де ще її батько захопився археологічними розкопами, вона навідувалася до дядька — Іллі Михайловича Миклашевського. Нічого не буває випадкового: діти наслідують батьків, і саме Андрій Миклашевський захопив доньку пошуками старовини.

Навесні 1852 року в Катеринославі побував археолог Олександр Терещенко (1806—1865), котрий робив археологічні розвідки в нашій губернії. Його «Нариси Новоросійського краю: Катеринослав і Херсон» спочатку з’являються в періодиці («Журнал Міністерства народної освіти», 1853), а за рік виходять у Петербурзі окремим виданням як «Нариси Новоросійського краю» (1854). Автор книги був у захваті від побаченого ним у Катеринославі в Потьомкінському палаці — «Музеуму старожитностей». За оцінкою О. Терещенка особливе місце у створенні музею належало А. Миклашевському, якого він зарахував до «старанних дарувальників не тільки грішми для облаштування, але й старожитностями, що передавалися з роду в рід. Так, Миклашевський приніс у дарунок деякі золоті речі з могильних насипів, що перебувають на його землях, у містечку Біленькому. Цей поміщик, з чудовою освітою і столичним блиском, мав велику любов до пізнань; бажаючи зробити послугу Науці, він добровільно заходився до розкопок курганів, вельми прекрасних своєю будовою, так що вони ближче збігаються з Герросовою місцевістю», себто цвинтарем скіфських царів, згадуваних ще Геродотом.

Узимку Миклашевські швидше за все жили в Катеринославі. І якийсь час — у Потьомкінському палаці, що належав дворянам — це було тоді, коли батько Анастасії був губернським проводирем дворянства. Діти Миклашевських прогулювалися вулицею Дворянською (нині — все ще вулицею Дзержинського), йшли гуляти до Потьомкінського саду над Дніпром, виростали разом із дітьми полковника Снарського, генерала Кремера, чиновника Федора Чернявського… Як згадувала народоволка Галина Чернявська-Бохановська, «у всіх цих родинах при дітях були француженки».

Чоловіком Анастасії згідно «Малороссийского родословника» В. Модзалевського став у квітні 1874 року дворянин, гвардійський ротмістр Микола Олександрович Карцов, народжений 1849 року. А свекром їй доводився генерал-ад’ютант Олександр Петрович Карцов (1817—1875), генерал від інфантерії, з 1869 року — командуючий військами Харківського військового округу.

У шлюбі Анастасії й Миколи народилися діти. Зокрема, син Олександр з’явився на світ 15 листопада 1875 року. Та незабаром її молодий чоловік Микола Карцов помирає й, судячи з документів про харківських дворян Миклашевських, 1880 року Настасія вже — молода вдова.

Звичайно ж, захоплення археологією прийшло до Анастасії від батька, також палкого аматора. Сама вона значну частину свого дозвілля проводила в околицях Вороної серед пекучого українського степу, засмагла під літнім сонцем, керуючи найнятими в селі робітниками. Селяни, найняті Карцовою для розкопів, спочатку ставилися до цього, як до панської примхи, а потім самі захоплювалися роботою. Таким представили її портрет професор Ірина Ковальова і її колега Ганна Руденко.

Навесні 1884 року на запрошення А. Миклашевського до Вороної приїхав з Харкова і працював тут як археолог молодий у ту пору вчений Дмитро Яворницький. Після розкопок історик їде на травень з Вороної до Харкова. А 3 травня того року Андрій Миклашевський пише йому, що в результаті тритижневих розкопок біля Вороної розкопано вже три могили, знайшли коштовні речі, предмети — його дочка Анастасія «була невідлучно при розкопках». Через певний час Миклашевський повідомляв історика, що його дочка Анастасія має намір далі копати під «освіченим спостереженням Яворницького».

24 травня 1884 р. Миклашевський повідомляє Дмитра Івановича, що розкопки його дочкою курганів у групі Яцевої могили увінчалися успіхом — знайдено багато золотих предметів, які варто показати в Одесі, куди збирався Яворницький на археологічний з’їзд, котрий приніс йому сподівану славу…

Сам Яворницький в одній зі своїх книжок так згадуватиме Ворону: «Оглянувши укріплення, я направився вже до самого будинку власника Андрія Михайловича Миклашевського; тут я зустрів найпривітніший прийом. У буд. Вороної я вирішив залишитися якомога довше, маючи на меті розкопати кілька курганів; тим більше, що тут я знайшов собі помічницю в особі дочки Андрія Михайловича Миклашевського, Анастасії Андріївни Карцової, палкої аматорки археології».

6 липня 1884 року Андрій Миклашевський повідомляє Яворницького, що дочка його, закінчивши розкопки, пише історикові листа (на жаль, у фондах Дніпропетровського історичного музею імені Д. Яворницького не збереглося жодного листа Анастасії до нього, зате дійшло до нас три десятки листів її батька до Яворницького). «Вона з дітьми гостює в Харківській губернії», — додає батько.

Із плином часу батько старів. У той час, як Андрій Михайлович восени 1884 року писав у Вороній спогади про свого однокласника Михайла Лермонтова, донька Анастасія невтомно копала довколишні кургани.

Трохи згодом Андрій Михайлович пише історикові, що про розкопки восени 1884 року не може бути й мови — «тут увесь час була кепська погода». Одночасно він високо оцінює свою дочку-археолога Анастасію: «Заслуга дочки моєї для історії дуже значна, що підтвердить і професор Самоквасов. І мені буде дуже сумно, коли праці її та витрати не будуть оцінені з’їздом і ніхто й спасибі не скаже. По милості Анастасії Андріївни ця примітна історична місцевість випливає з мороку невідання на світло Боже».

24 листопада 1884 року Андрій Миклашевский напише Яворницькому: «Давно мені належало подякувати за милу статтю вашу — «Жінка-археолог». Дмитро Яворницький познайомився з Анастасією Карцовою і її батьком 1884 року й того ж самого року публікує про неї згадану статтю. На жаль, розшукати цю статтю нам поки що не пощастило. А в списку робіт Яворницького вона взагалі не згадується.

Андрій Михайлович Миклашевський, як згадувалося, листувався й зі знаним російським археологом Дмитром Яковичем Самоквасовим (1843—1911), до слова, уродженцем Чернігівщини, а отже, земляком Миклашевських по їхній історичній батьківщині. Коли Миклашевський відправив йому з Вороної лист 18 липня 1884 року, археолог працював на розкопах курганів поблизу села Новогригорівка Олександрівського повіту Катеринославської губернії. (Миклашевський дізнався про це з періодики і тут же звернувся до нього з листом, запросивши приїхати до Вороної.)

Невтомний батько Миклашевський повідомив у листі, що в червні того року на його землях працював Дмитро Яворницький разом із Настасією, що розкопала вже кілька насипів у групі так званих Яцевих могил побіля Лоханського порога (це приблизно між сучасними селами Любимівка й Діброва на лівобережжі Дніпра). Ось що писав батько: «Аматорів вітчизняної старовини не знайшлося, поки цього року до майбутнього (археологічного) з’їзду в Одесі, бажаючи висвітлити темну сторінку нашої історії, одна аматорка історії (про яку вам імовірно повідомив Яворницький) не взяла на себе обов’язки й усі витрати».

Потім Самоквасов писатиме у своїй книзі «Могили російської землі»: «Розкопки А. Карцової, Д. Яворницького й мої показали, що воронкоподібні поглиблення на курганах являють собою сліди пограбування могил, зробленого за допомогою розкопки насипів згори». Як вихована людина Самоквасов на перше місце поставив ім’я Карцової, на останнє — своє. А можливо, це є свідченням високої оцінки ним зробленого Анастасією.

Після від’їзду з Вороної Самоквасова Анастасія продовжить власні розкопки. Наприкінці року «одна аматорка історії», себто сама Анастасія Карцова (Миклашевська) у листі до Самоквасова, адресованому 9 грудня 1884 року з Вороної у Варшаву, подасть своєрідний звіт про знайдені нею експонати: «Даруйте мене, що затрималася трошки з відповіддю на ваш останній лист. Весь цей час я була в роз’їздах, і лист ваше прийшов сюди під час мого перебування у справах у Харкові. Бачила я там Еварницького (Яворницького), перевірила з ним усі записки (про хід розкопок), вони цілі, але всі речі записані так, що без номерів важко розібрати. Пробачте, це вже мій гріх. Записки будуть вам доставлені, можливо, тільки не дуже швидко, не гнівайтеся за нашу неакуратність. Еварницький часто хворіє й готується до іспиту на магістра. За таких обставин я не можу, звичайно, наполягати на швидшій роботі».

Потім Анастасія Андріївна, демонструючи свою захопленість і науковий рівень, відповідає на запитання Самоквасова: «Щодо речей, про які ви запитуєте, — ніж кремінний, знайдений у кургані №4. Він лежав зовсім окремо, край розкопаного місця, приблизно на три аршини від ями в шарі материка. Розбитий він лопатою. У цьому кургані в ямі нічого не знайшлося, над хворостяним настилом були сокира залізна, спис, вудила, кістки бика й інших тварин. Цей курган роботи Еварницького. Ріг №13 викопаний мужиками на їхній землі й узятий мною. Позначений він №13 через те, що коли Еварницький брав речі, то ми зупинилися на 12 могилах. Потім я копала без нього. Кістяні бляхи належать №4 теж Яцевих могил. До них належать й інші шматки кістки з барельєфами. Все це був сагайдак, він лежав розчавлений землею понад труною. При ньому ручка кістяна від кинджала, уламки кинджала, два списи й сідельний пристрій».

Ось як прокоментували цей лист І. Ковальова й Г. Руденко: «У наведеному описі ми знаходимо майже невластиву для дослідників 80-х років ХІХ сторіччя прискіпливість спостережень щодо знахідок речей і їхнього зв’язку з похованням, відповідний рівень узагальнень, придбаний під час досліджень, що допомагає відрізняти древні поховання від могил кочівників ХІІІ—ХІV ст., як це видно з останньої фрази наведеного тексту. Швидше за все, мова йде про так звані кургани — жертовники скіфського часу, що не містили в собі поховань, виступаючи місцем відправлення культу, хоча не можна виключити й приналежність кургану до бронзового віку».

На завершення свого листа тодішньому світилу археології Самоквасову Анастасія Карцова писала:

«Моя «Довгенька могила» не закінчена. Наскільки я можу судити, з описів, вона належить до типу деяких курганів, розкопаних Забєліним на тому боці Дніпра й у яких він нічого не знайшов. Мене це втішає. Від душі дякую за люб’язну обіцянку надіслати мені ваші твори, буду дуже й дуже вдячна. Не знаю, чи достатньо докладно описала вам усі предмети, про які ви запитували. Дуже прошу вас звертатися до мене за всіма потрібними вам поясненнями.

Поважаюча вас А. Карцова».

Знадобами до біографії Анастасії нині лишаються здебільшого листи батька до Яворницького. Тож знову звернімося до них. 6 березня 1885 року Миклашевський сповістив Яворницького, що дочки Анастасії немає зараз удома: «Сильно віддалася археології, передплатила дуже багато дорогих видань французькою мовою й вивчає кам’яний період». З листа довідуємося, що в грудні 1884 року місцеві селяни нарешті зважилися відкрити у Вороній школу й попечителькою обрали Анастасію Андріївну. З листів виглядає, що дочка Анастасія була все-таки ближче серцю батька, розділяла його захоплення археологією й тому вона, на відміну від його сина Михайла, постійно згадується в листах до Яворницького.

22 травня 1885 року Андрій Михайлович сповіщає Яворницького, що «учора Анастасія Андріївна розпочала розкопувати Сірикові могили у Вороній». Одночасно вона спостерігала за будівлею нової школи. Батько вкотре запрошує Яворницького приїхати у Ворону для розкопок, користуватися великою бібліотекою дочки: «Тут знайдете великий новий запас книжок археологічних». Сам Андрій Михайлович у цей час був зайнятий, як поміщик, стрижкою овець.

У листі до Дмитра Яворницького 14 жовтня 1885 року А. Миклашевський написав ще про одне захоплення своєї дочки Настусі: «Цього року наша аматорка не робила ніяких розкопок. Цього року вона захопилася спорудженням нової школи. Вона вибудувала чудовий будинок для парафіяльної школи, сама спостерігала за будівлею, вклала багато грошей. І ось 6 жовтня освячена була ця школа — одна з кращих у (Новомосковському) повіті. Учнів у неї набралося вже понад 60. Громада обрала її опікуншею. При торжестві освячення я сказав пристойний спіч (промову) на тему «Вчення — світло, невчення — темрява».

«Добре облаштованою» назвуть церковно-парафіяльну школу у Вороній 1 лютого 1889 року і «Екатеринославские епархиальные ведомости». Таким чином у нинішньому 2010 році у місцевої школи мав би бути ювілей — 125 років! Правда, не знаю, чи збереглася взагалі школа в сучасній Воронівці — село переживає нині дуже депресивні часи. А середня школа є в центрі сільради — у Діброві (цьому селу цьогоріч виповниться сто років). А виникла ця залита світлом парафіяльна воронівська школа завдяки природній чуйності Анастасії Андріївни Карцової, якій були близькі потреби «малих цих» у досить первісних умовах тодішнього сільського життя. Андрій Миклашевський писав Дмитрові Яворницькому, що його донька не лише спорудила школу своїм коштом, але й постачила її навчальними посібниками: «Селяни прийняли ухвалу про назву школи ім’ям попечительки — Анастасіївською».

Академік Дмитро Яворницький в оточенні жінок

1887 року Яворницький завіз у Ворону відомого чернігівського колекціонера й мецената, власника Качанівки Василя Васильовича Тарновського (1837—1899), чия колекція українських старожитностей лягла в основу Чернігівського історичного музею. Ось як про це згадував сам Дмитро Яворницький у листі до Бориса Грінченка з Москви 17 лютого 1900 року: «Із В. Тарновським я подорожував по Запоріжжю в 1887 році, після того, як я вернувся з Соловецького монастиря й заїхав до Тарновського в його Качанівку. Улітку того 1887 року я проїхав з Тарновським від першого порога Кодака й далі через всі пороги аж до останньої Січі на р. Підпільній. Я плив на дубі (видовбаний з дерева човен. — М. Ч.), а Тарновський їхав уздовж берега в екіпажі зі своїм відомим камердинером Марком, ось тим, що з його зробив пан Рєпін парсуну на своїх «Запорожцях». Тут же, на цьому шляху, «знято» було чимало й фотографій, а тільки пригадати вам їх усі не можу, тому що в мене цих фотографій цілі гори. Знаю лише, що ми знімалися біля каменю Богатиря, на лівому березі Дніпра, у маєтку панів Миклашевських, Вороній. Тут зняті — я, Тарновський, Миклашевські й Карцови (онуки Миклашевського)».

А 14 липня 1889 року Андрій Миклашевський сповістив Яворницького: «Дочка моя купила маєток у Харківській губернії в Ізюмському повіті й восени від нас зовсім переїде».

Харківські довідники 1905—1906 років указують, що вдова штабс-ротмістра Анастасія Андріївна Карцова володіла маєтком у 2561 десятину в селі Комарівка Цареборисівської волості Ізюмського повіту Харківської губернії. Нині Комарівка — село, центр сільради в Ізюмському районі Харківської області, за 18 кілометрів від залізничної станції Ізюм. Стоїть на річці Оскол, точніше на Червонооскільському водосховищі, оскільки сусідню Цареборисівку (Цареборисів) за більшовиків, уже 1919 року, перейменували в Червоний Оскол. Про садибу в Комарівці свого часу написав харківський дослідник Андрій Парамонов у книзі «Стародавні садиби Ізюмського повіту», виданій у Харкові 2004 року. Та розповідь там, на жаль, обривається саме 1889 роком, коли Карцова придбала свій маєток…

Комарівка заснована 1706 року, радянська влада встановлена в селі наприкінці грудня 1917 року, читаємо в «Історії міст і сіл Української РСР. Харківська область», начебто між цими датами нічого примітного не відбувалося. Правда, «біля Комарівки й Миколаївки виявлені поселення й два курганні могильники доби бронзи (в чотирьох розкопаних курганах знайдено шість поховань епохи бронзи й три кочівницьких), виявлена також кочівницька кам’яна статуя ХІ—ХІІІ століть», читаємо в «Історії міст і сіл Української РСР. Харківська область» (К., 1976).

На жаль, у подальші роки дані про нашу землячку Анастасію Андріївну Миклашевську-Карцову зникають. У харківському архіві, правда, нещодавно дослідниця з Краматорська Н. Овсянникова виявила опис комарівського маєтку 1890-х років. У виданнях, присвячених українській археології, ім’я Анастасії Карцової зустрічається вкрай рідко. І це незаслужено. Тим часом Дмитро Самоквасов, якому вона адресувала листи, згадає про розкопки нею курганів біля села Вороного у цитованій вже нами і виданій у Москві 1908 року книзі «Могили російської землі».

Скупі дані про дітей Миклашевської-Карцової збереглися в рукописній книзі катеринославського дворянства. Її згадуваний нами син Олександр Миколайович Карцов (Карцев) був охрещений у 1875 році в селі Роздори Слов’янської волості Павлоградского повіту. Оскільки у Вороній тоді своєї церкви ще не було (з’явиться за п’ятнадцять років), то цілком можливо через те дитину хрестили в Роздорах. Нині Ворона й Роздори в одному районі — Синельниківському. Тепер ми вишиковуємо такий ланцюжок. Роздорами володіли поміщики Павлови, великі землевласники, Роздори були столицею їхніх володінь. А землі Наковальніних (прізвище матері Анастасії) у двох повітах із трьох за інформацією Якова Новицького перейшли до Павлових. Чи випадково? Павлови породичалися з Наковальніними.

Тим часом син Анастасії Олександр Карцов 1905 року фігурує як капітан гвардійської кінно-артилерійської бригади, потім ад’ютант генерал-інспектора артилерії (1910). Трохи пізніше він — учасник Першої світової, вже як полковник. 1920-го мобілізований до армії барона Врангеля. Розстріляний червоними в селі Багріївка поблизу Ялти разом із десятками інших людей 7 грудня 1920 року. На місці масових розстрілів нині споруджено капличку й будується храм.

Завинили ми і перед Анастасією Карцовою (Миклашевською). Треба, щоб про славетну землячку зі старовинного українського роду і її внесок у вітчизняну історичну науку знало якомога більше людей. А на Палаці студентів Дніпропетровського національного університету (колишній Потьомкінський палац), де вона жила в дитинстві і де завдяки зусиллям її батька було засновано перший в губернії музей, можна було б відкрити меморіальну дошку на честь першої жінки-археолога на Катеринославщині й однієї з перших в Україні.

Микола ЧАБАН. Фото автора

Джерело: Газета “День”, №39, (2010)

Микола Чабан з лекцію про рід Миклашевських у садибі-музеї Д. Яворницького (листопад 2017 року)

 

Мене цікавлять пороги

Я хочу бути в курсі всього, над чим ви працюєте і не хочу пропустити нагоди допомогти, тому надсилайте мені новини, інормацію про проекти та інші корисності на пошту!