Біля Дзвонецького порога

Найближчим другом Яворницького з місцевих митців був артист Дніпропетровського українського драматичного театру ім. Шевченка Володимир Филимонович Патлань.

— Я ніколи не забуду тих щасливих годин,— розповідав він,— які мені випало провести разом з Дмитром Івановичем,— пливти по дніпровських хвилях, їсти з одного казана степову пшоняну кашу, вкриватися одним укривалом і слухати його неповторні оповідання.

Вперше Патлань побачив і почув Дмитра Івановича, коли зайшов до музею ще десь 1925 року. Директор музею, що давав у той день пояснення, зупинявся біля кожного експоната і з таким захопленням розповідав “біографію” експонатів, що, здавалося, всі ми слухали якусь чарівну казку.

Вдруге Патлань побачив Дмитра Івановича через рік на дніпровому березі коло Дзвонецького порога. Зустрілись вони ввечері коло багаття, на якому варили юшку. Яворницький сидів у гурті лоцманів і розповідав про Запорозьку Січ, про козацькі походи на Крим та визволення українських бранців. Тут, біля багаття, й познайомилися вони. В той вечір Дмитро Іванович залюбки співав разом з ними старовинних пісень, а коли один лоцман узяв свою стареньку кобзу, вдарив по струнах і заспівав “Ой піду я понад морем”, Дмитро Іванович зразу ж записав цю пісню на голос.

Кобзар замовк. Дмитро Іванович раптом спитав:

— Ось ми з вами сидимо біля Дзвонецького порога. А чи знаєте ви, чому він так зветься?

— Ні, не знаємо, розкажіть.

Дмитро Іванович розповів цікаву легенду.

— По Дніпру на дубі везли великого дзвона. На порозі дуб розбився об скелю, і дзвін потонув. Кажуть, якщо пірнути у воду та прислухатися, то почуєш, як той дзвін гуде. Ось тому його й назвали Дзвонецьким.

Після першого знайомства на Дзвонецькому порозі Патланеві пощастило ще кілька разів зустрічатися з Дмитром Івановичем. Вони спускалися разом через пороги на Запорожжя, піднімалися з лоцманами до Дніпропетровська.

— Дмитро Іванович добре знав моє ім’я й прізвище, але завжди звертався до мене не інакше, як “козаче”,— згадував артист.— Йому, мабуть, було приємно так мене кликати. Я до цього звик і не заперечував.

Останній раз Патлань бачив Дмитра Івановича під час гастролей свого театру в Києві 1938 року. Зустрілися вони на Хрещатику, і Яворницький попросив провести його до будинку Академії наук, на Володимирську вулицю. Дорогою вони згадали вечір на Дзвонецькому порозі, засмаглих, веселих дніпровських лоцманів, ревучі пороги…

— Ех, майнути б туди ще раз! — зітхнув Дмитро Іванович.— Та, мабуть, уже не доведеться…

— Ми довго не могли розлучитися тоді,— згадує Патлань,— ніби відчували, що більше вже не побачимося.

Іван ШАПОВАЛ

Текст подається за виданням: Шаповал І.М.  В пошуках скарбів: оповідання про Д.І. Яворницького. – Дніпропетровськ: Промінь, 1990. – 352 с.   

Мене цікавлять пороги

Я хочу бути в курсі всього, над чим ви працюєте і не хочу пропустити нагоди допомогти, тому надсилайте мені новини, інормацію про проекти та інші корисності на пошту!