ЧЕРЕЗ ПОРОГИ

Приїхав якось до міста купець. Розгулював по базарах, пив горілку по шинках. Видно, вельми багатий був поводився чванливо і грошима сіяв. Крам він пригнав Дніпром на баржі — кілька великих скринь. Та тільки не дозволяв нікому їх розкривати. До нього вже й охочі на купівлю підступали, а він — ні та й ні. Навіть не казав, що привіз. Який то вже допитливий народ шинкарі, а й ті не могли довідатися, що у нього за крам. Сторожа добре пильнувала скрині.

Шукав цей купець чоловіка, що зміг би його баржу провести через пороги вниз по Дніпру. Обходив усі шинки, всі базари, та ніхто йому не вважив. Дуже було не­ безпечно: повінь спала, і каміння, як драконові зуби, стирчало. А життя, звісно, всякому дороге.

Врадили купцеві їхати шукати охочих до Лоцманської Кам’янки.

А Лоцманським село не просто звалося. Жили в ньо­ му люди особливого промислу — проводили вони плоти і баржі через пороги.

Багато всякого краму переправляли кам’янські сплавники. Але настав такий час, що забракло їм роботи. Ви­рувала, як Дніпро на порогах, Україна. Йшла боротьба за щастя, за волю, за кращу долю. А лиходії причаїлися зі своїм награбованим майном. Рідко хто вдавався до лоцманів.

І хоч не мали вони роботи, ніхто не хотів допомогти хитрому купцеві. Казали, що затіяв він нечесне діло. Пішла чутка — у скринях золото. І хоче його купець за кордон морем переправити. Тому й печеться так. Везти степовою дорогою страшиться, а тут видає себе за баришника, щоб ніхто підозри не мав.

— Награбував грошей, злодюга, а тепер шукає помічників. Задушити б такого, та гріх руки бруднити, казав старий лоцманський отаман.

— Так…— погоджувалися інші.— Великі гроші платить купець. Та хай шукає поплічників деінде.

— Я поведу його баржу!— почувся несподівано чийсь дзвінкий голос.

Обернулися—аж це Омелько, бравий парубійко. Добре знали його в лоцманських селах. Ного він тільки не витівав. Проводив плоти там, де ніхто його вже не сподівався по­ бачити живим, перепливав Дніпро на бистрині. Дивувалися старі лоцмани з парубкової удачі, називали її відчайдуш­ністю. Казали, що не знає хлопець міри у своєму молодецтві, і рано чи пізно пороги помстяться йому за це. А Омелько лише посміхався.

Ось і тепер вони тільки хитали сивими головами: ні, непутяща він людина, коли може піти на змову з цим лиходієм. Це все одно, що продати чортові душу. Немає в нього честі лоцманської, немає совісті людської.

— Був він баламутом, а тепер ще й негідником ста­не,— врадили діди.

А Омелько тим часом вже вирушав у дорогу. Плив він на купцевій баржі й пісень співав. Навіть ніхто з друзів не пішов з ним за помічника. Всі відвернулися. Та Омелько не втрачав бадьорості. Міцно тримав у руках бабайку — правильне весло. Велике воно було — десять чоловік лише могли повернути,— а він орудував сам. Богатирську силу мав хлопець.

Та в грудях тоскно щеміло серце, нило від суму й образи, що так повелися з ним товариші.

Від тяжких дум одірвав парубка крик на березі. Це хазяїн махав лоцманові шапкою. Сам сісти на баржу не наважився — поскакав берегом на трійці, з коляски стежив за своїм добром, очей не зводив з нього. А Омелькові ніколи було роздивлятися довкола. Починалися грізні пороги. Лютували вони, бризкали піною, наче змії на при­ поні.

Ось камінь Гроза. Недарма так зветься він. Потрапиш на нього — розріже, розрубає, розколе човна, як блискавка розбиває дерево в громовицю.

Далі — Скубова забора. Вона, кажуть старі, тягне, скубе з усіх боків і багато треба сил, щоб обійти її. Омелько скинув з плечей свитку—довгу з лоцманською відлогою  одежину. Натиснув на держак так, що аж затріщав він од напруги.

Тільки б не переломилася бабайка!

Попереду ще скеля — Будило. Розповідають, що перед цим порогом якийсь лоцман, стомлений боротьбою з бистрінню, задрімав у човні. І ось розбудило його тут.

А потім Казани. Про ці камені у старих суперечка на селі. Одні твердять, що назва йде від води, яка кипить тут, ніби в казані. Інші кажуть: назвали лоцмани це пасмо каменів так тому, що потонула тут у них каша разом з посудом, коли варили її на плоті. Так чи ні, але швидше б проскочити цю кляту місцину і самому не потрапити до вируючого казана.

Поминув Лохань. Звідси сухим ніхто не виходить. Як­ що не зовсім викупаєшся, то неодмінно від бризок намокнеш як хлющ. Така вже купіль на Лоханському порозі. А трохи нижче по Дніпру чути передзвін. Ревуть, видзвонюють буруни так, наче це не вода мчить поміж скель, а десь далеко на березі скликають народ у дзвони. Який не був безстрашний Омелько, а й він стривожився, бо знав, що ніхто не заворожений від загину в цьому пеклі. Недарма ж і поріг Пеклом зветься.

Пригадалися розповіді матері про діда. Вмер він на одній із цих скель. Тільки не Дніпро винен у його загибелі…

А сталося це так. Один з російських царів надумав підкорити Дніпро. Все йому підкоряється, а якісь там пороги — не хочуть? Англійців і голландців запрошували. Ті походять, походять коло води, що вирує навкруг, та й хитають головами. Мовляв, нічого вдіяти не можна — страшна сила.

Бачать генерали, що справи їхні кепські: не можна ж цареві про невдачу доповісти. Послали солдатів. Та самої сміливості тут виявилось замало. Підривали порохом граніт, вибирали з води каміння, а скелі як стояли, так і стоять. Пробували й канали будувати в обхід. Хтось пус­тив чутку, що коли розчистять пороги — обміліє Славута. Отаке виправдання вигадали. На тому й облишили.

Згадав якось цар про свій наказ, спитав про пороги. Генерали муляться, до ладу сказати нічого не можуть. Мовляв, працювали, старалися, підривали, канали будували. Цар віддав новий наказ: добудувати канали і вважати Дніпро геть увесь судноплавним.

Але кого ж послати першим? Торжество генерали врадились відзначити бенкетом, а перевіряти канали послали бідняка-лоцмана, Омелькового діда. Безстрашний то був чоловік. Звали його Музикою. Правив він бабайкою — як на бандурі грав… Ох і грав же!..

Так от наказали йому провести важку казенну баржу вниз до Херсона.

— Проведу… Лише своєю дорогою,— погодився він.

Та ні, наказують йому вести тільки каналами. А де вони в біса, ті канали? Баржа важка, з великою осадкою. Бачить Музика, що не вийти йому цього разу живим. На вірну загибель посилають пани. Але й оком не змигнув Музика. Хіба може лоцман боятися порогів? Одягнув но­ву білу сорочку, мов козак перед боєм, і вирушив у не­ безпечну дорогу.

Підплив до Старокодацького порога. І думає: «Двом смертям не бути, одної не минути! Аніж засічуть різками, краще вже навік зостатися біля цих скель». Спрямував баржу прямісінько на гранітні ікла — тільки тріск по­ чувся.

Та шанував Славута відважних синів: лишився живим лоцман, і викинула хвиля сміливця на берег. Підвівся — аж тут налетіли чорними круками царські прислужники.

Сікли його різками на високій скелі, на тій, біля якої пішла на дно царська баржа. Так і засікли на смерть…

Сумні то були згадки. Щ е дужче розтривожили вони Омелькову душу. А тут іще новий поріг клекоче. Здаля долинає рев, та такий, що страх наганяє. В ньому вчувається й грім, і заупокійний церковний дзвін, і сміх само­ го біса. Це — Ненаситець, найгрізніший поріг. За ненаситність до своїх жертв дістав він таку назву. Навіть найхоробріші лоцмани прощалися, коли підходили до нього. Здавалося, і сам Дніпро боявся Ненаситця. Розсипався він між скелями на бурхливі потоки і поспішав проскочити мимо.

Несамовито ревли водоспади. Баржу несло, як тріску, кидало з гребеня на гребінь. Та Омелько не випускав з рук бабайки, надлюдськими зусиллями утримував судно на правильному шляху. Варто було лоцманові хоч трохи збочити — і баржа налетіла б на каміння, розбилася б на друзки.

Омелько тільки зціпив зуби й напружив руки. Ось хвиля накрила його, ось черкнула обшивка баржі об камінь. Але лоцман міцно тримав бабайку. І от найбіль­ша небезпека минула. Ще вирувала вода, ще близько був поріг, а Омелько відвів стомлені очі від води, глянув на ясне небо і чайок, що тривожно кружляли навкруги.

— Е-ге-гей-ей! — пролунав над Дніпром звитяжний клич.

— Гей!..— відгукнулися скелі.

Зайвий і Вільний — останні два пороги. Вони вже, справді, здавалися зайвими після пережитого. Але треба було ще стерегтися — з порогами жарти погані. Вони не прощають безтурботності.

Стрімко наближалася скеля. Не було у неї назви, бо ніхто ще на ній не розбивався, нічим вона не вирізнялася з-поміж інших своїх подруг. А тепер їй судилося прославитись. Повернув Омелько баржу прямо на гранітний уступ. Не здригнулася рука, не збочив з наміченого шляху. Затріщало дерево. Полетіли скрині у воду. Зник у хвилях і лоцман.

Одчайдушний крик почувся над берегом. Як побачив купець загибель свого золота — немов розуму лишився. Повернув коней і прямо з кручі бурхнувся разом з коляс­ кою у стрімкий потік. Пішов шукати на дні свої скарби.

Відтоді й стали називати скелю Золотою.

Павло СУПРУНЕНКО

Малюнок: А. Базилевича

Примітка від автора: Зараз пороги поховані під водою. А колись вони стояли незборимою перепоною на середньому Дніпрі, заважали судноплавству. Небез­печний лоцманський промисел знайшов відображення в легенді про Золоту скелю. Насправді така скеля невідо­ма. Та переказ дає образне уявлення про мужніх уміль­ців, відважних провідників човнів і суден через грізні гранітні лави. Дніпровські лоцмани були нащадками запо­рожців, що називали Дніпро «козацьким шляхом».

Цю легенду та інші перекази про Надпоріжжя та пов’язане з ним Запоріжжя можна знайти у збірці Павла Супруненка “Знайдена скарбниця”,  розміщеній у біліотеці нашого сайту: Супруненко П. Знайдена скарбниця. – Київ: Веселка, 1969. – 142 с.

Мене цікавлять пороги

Я хочу бути в курсі всього, над чим ви працюєте і не хочу пропустити нагоди допомогти, тому надсилайте мені новини, інормацію про проекти та інші корисності на пошту!