Кожного разу він нас чимось пригощав. Городиною, фруктами, виноградом із власного саду. А, бувало, легким власного виробу вином. Григорій Микитович Омельченко любив гостей, любив і вмів частувати. Напевне тому так часто бували у його домі друзі, а їх у старого лоцмана не бракувало. Приходили поспілкуватися з людиною, яка багато бачила, знала, пережила. Ще б пак, юнаком він бачив самого Дмитра Яворницького! Коли той приїжджав до лоцманів погомоніти про їхнє нелегке життя-буття, посьорбати з ними юшки.
Григорій Омельченко був сином лоцмана, з давнього шанованого лоцманського роду. Йому і самому ще довелося спізнати цієї нелегкої професії. Потім він навчався, вчителював, війну пройшов від початку до кінця офіцером-артилеристом. Знову вчив дітей. Коли у 1946 році, вкотре вже, лютував по Україні голод, написав листа до Москви, у високі кабінети, розповів, що мруть діти, вимагав зарадити біді. За це опинився у таборах ГУЛАГу і лише через сім років повернувся додому. І знову працював педагогом, вів активне громадське життя. Наприкінці 90- х років став одним з організаторів дніпропетровського РУХУ, саме у його садку збирались люди, небайдужі до долі України.
Написав Григорій Микитович книгу про лоцманів, а незабаром і музей створив у Лоц-Кам’янці, проводив там екскурсії для всіх бажаючих, у першу чергу, для дітей. Виступав у школах, відвідував клуб краєзнавців, публікувався в газетах, до останніх хвилин свого життя залишався патріотом і громадянином. Таким і запам’ятався Григорій Микитович: невсипущим, жвавим, бадьорим. І лишились у пам’яті гостини у старому будиночку, обплетеному виноградом. Або в альтанці у садку. Довгі посиденьки, пісні і розмови, розмови, розмови… І яблука, якими він пригощав. Чомусь найбільше – яблука. Вони були невеликими, але тугими, червонобокими і пахли осіннім сумом. А ще запам’яталась калина поза хатою. Я ніде більше не бачила таких рясних кетягів з такими великими ягодами. Навіть дивовижа брала, бо кущ був старим, покрученим, здавалось, давно вже мав виродитись і всохнути. Але родив щедро і рясно. Григорій Микитович ним гордився, доглядав з особливою дбайливістю, давав від нього щепи усім, хто просив.
Якось, вже наприкінці жовтня, коли доцвітали останні квіти, старий лоцман завітав на засідання клубу “Ріднокрай” з дивовижним букетом, в якому пізні троянди сусідили з лапатим жовтогарячим листям і важкими калиновими кетягами.
Він любив усе живе: дерева, квіти, тварин, Дніпро і степи. З такою любов’ю і таким пієтетом, як написав про наші придніпровські степи, Григорій Омельченко, змалював їх хіба що Микола Гоголь. Він готував про них книгу, але видати не встиг. Уривки з неї друкувалися в альманасі “Січеславщина”.
Від цих невеликих поетичних замальовок віє ніжним ароматом весняної травички, терпким духом перегрітих чебреців і полину, гіркуватим димом осіннього степу… Та що переказувати? Ось же вони перед вами, степи Григорія Омельченка, віковічні придніпровські простори! Зануртесь у них, вдихніть на повні груди напоєного Євшан- зіллям вітру і згадайте, якого ви племені-роду.
Ярина Голуб
Свята справа-ХХІ, Випуск 1/2007, с.11
Я хочу бути в курсі всього, над чим ви працюєте і не хочу пропустити нагоди допомогти, тому надсилайте мені новини, інормацію про проекти та інші корисності на пошту!