ЯБЛУКА, КАЛИНА І СТЕПИ ГРИГОРІЯ ОМЕЛЬЧЕНКА

 

Кожного разу він нас чимось пригощав. Городиною, фруктами, виноградом із власного саду. А, бувало, легким власного виробу вином. Григорій Микитович Омельченко любив гостей, любив і вмів частувати. Напевне тому так часто бували у його домі друзі, а їх у старого лоцмана не бракувало. Приходили поспілкуватися з людиною, яка ба­гато бачила, знала, пережила. Ще б пак, юнаком він ба­чив самого Дмитра Яворницького! Коли той приїжджав до лоцманів погомоніти про їхнє нелегке життя-буття, посьорбати з ними юшки.

Григорій Омельченко був сином лоцмана, з давнього шанованого лоцманського роду. Йому і самому ще дове­лося спізнати цієї нелегкої професії. Потім він навчався, вчителював, війну пройшов від початку до кінця офіцером-артилеристом. Знову вчив дітей. Коли у 1946 році, вкотре вже, лютував по Україні голод, написав листа до Москви, у високі кабінети, розповів, що мруть діти, вима­гав зарадити біді. За це опинився у таборах ГУЛАГу і ли­ше через сім років повернувся додому. І знову працював педагогом, вів активне громадське життя. Наприкінці 90- х років став одним з організаторів дніпропетровського РУХУ, саме у його садку збирались люди, небайдужі до долі України.

Написав Григорій Микитович книгу про лоцманів, а незабаром і музей створив у Лоц-Кам’янці, проводив там екскурсії для всіх бажаючих, у першу чергу, для дітей. Виступав у школах, відвідував клуб краєзнавців, публіку­вався в газетах, до останніх хвилин свого життя залишав­ся патріотом і громадянином. Таким і запам’ятався Григорій Микитович: невсипу­щим, жвавим, бадьорим. І лишились у пам’яті гостини у старому будиночку, обплетеному виноградом. Або в альтанці у садку. Довгі посиденьки, пісні і розмови, розмови, розмови… І яблука, якими він пригощав. Чомусь найбіль­ше – яблука. Вони були невеликими, але тугими, черво­нобокими і пахли осіннім сумом. А ще запам’яталась калина поза хатою. Я ніде більше не бачила таких рясних кетягів з такими великими ягода­ми. Навіть дивовижа брала, бо кущ був старим, покруче­ним, здавалось, давно вже мав виродитись і всохнути. Але родив щедро і рясно. Григорій Микитович ним гордився, доглядав з особливою дбайливістю, давав від нього щепи усім, хто просив.

Якось, вже наприкінці жовтня, коли доцвітали останні квіти, старий лоцман завітав на засідання клубу “Ріднокрай” з дивовижним букетом, в якому пізні троянди сусідили з лапа­тим жовтогарячим листям і важкими калиновими кетягами.

Він любив усе живе: дерева, квіти, тварин, Дніпро і степи. З такою любов’ю і таким пієтетом, як написав про наші придніпровські степи, Григорій Омельченко, змалю­вав їх хіба що Микола Гоголь. Він готував про них кни­гу, але видати не встиг. Уривки з неї друкувалися в аль­манасі “Січеславщина”.

Від цих невеликих поетичних замальовок віє ніжним ароматом весняної травички, терпким духом перегрітих чебреців і полину, гіркуватим димом осіннього степу… Та що переказувати? Ось же вони перед вами, степи Гри­горія Омельченка, віковічні придніпровські простори! За­нуртесь у них, вдихніть на повні груди напоєного Євшан- зіллям вітру і згадайте, якого ви племені-роду.

Ярина Голуб 

Свята справа-ХХІ, Випуск 1/2007, с.11