«Изобиловка» стала Зубилівкою

Кам’яно-Зубилівка — село, під­порядковане Башмачанській сільраді Солонянського району. До околиці Дніпропетровська — жилмасиву То­поля звідси 33 кілометри. Розташова­не село вздовж балки Багачки, правої притоки Дніпра. Назву російською мовою Каменно-Изобиловка село діс­тало через виходи каменю на поверхні землі на схилах балки. Оскільки ка­міння було рясно, тобто «в изобилии», село вже 1794 року фігурує під назвою Каменно-Изобиловка. Українське населення трансформувало незвичну для нього назву у зрозумілу Кам’яно- Зубилівку (до речі, поряд у Башмачці споконвіку був кам’яний кар’єр). Саме у вигляді Кам’яно-Зубилівки влада зареєструвала назву в пер­шій половині XX ст. До революції паралельно вживалася назва Мала Ломаківка на відміну від Великої Ломаківки (нині — Любимівка в тій же сільраді). Ці села дістали назву від прізвища тодішнього власника земель поміщика Ломаківського.

Селянські хати — з глини, панські — з цегли

Ці споконвіку козацькі землі піс­ля зруйнування 1775 року Запорозь­кої Січі дісталися генерал-фельдмар­шалу графу Петру Румянцеву-Задунайському (1725—1796), похованому в Києво-Печерській лаврі. Це і був перший власник. Хоч магнат і мав 30 тисяч кріпаків у різних кінцях імперії, але тутешні землі залюдни­ти не зміг і став продавати землі ін­шим — Милорадовичу, Заврову. Так частина землі дісталася поміщикові прем’єр-майору Семену Заврову. Він і оселив тут декілька хуторів. Частина його землі при Кам’яно-Зубилівці Дістається його зятеві, Михайлу Ломаковському, як посаг за дружиною.

У 1794 році поміщик Михайло Ломаковський володів слободою в 10 верстах від села Микільського-на-Дніпрі і за ним числилося 30 дворів. Поручик М.Ломаковський був за­сідателем Катеринославського по­вітового суду, а потім справником Катеринославського повіту, тобто начальником поліції, особою дуже впливовою.

Потім землевласницею значиться його дружина, поміщиця Олена Семенівна Заврова, — в першому шлюбі Ломаковська, в другому — Ганжевич. Згодом землями володів її син, Іван Михайлович Ломаковський, який по­мер у лютому 1844 року. А його вдова, Анастасія Михайлівна Ломаковська (з роду Клейн), після звільнення се­лян з кріпацтва 1861 року продає 768 десятин землі німцеві Нейштеттеру.

У1859 році в Кам’яно-Зубилівці нараховувалося 12 дворів і 110 жи­телів.

Ще тридцять років тому, коли орали город, виорювали стару цеглу якраз навпроти греблі. То було міс­це старої садиби пані Ломаковської, тому й цегла. Селянські хати робили з глини, панські — цегляні.

Колгосп назвали «Дніпро-Будило»

Микола Васильович Коломоєць, якому двадцять років тому довелося бути останнім директором місцево­го кар’єру, з 1979-го пов’язав свою долю з селом, де народилася дружина. Він розповідає, що на двох вулич­ках нараховувалося три десятки хат. Центральна вулиця Щорса веде в бік Дніпра.

Катерина Максимівна Чепчак — остання з корінних жителів села. У грудні їй виповниться 90. А так село заселене дачниками, які в те­плий сезон їдуть сюди з міста. Батько її, Максим Васильович Остащенко (1902—1943), був довоєнний голова колгоспу з незвичною для колгоспів назвою «Дніпро-Будило» (за назвою Дніпрового порога). У родинному архіві — довоєнне фото правлін­ня колгоспу, фото батька, якого з початком війни зобов’язали гнати колгоспну худобу на схід («щоб не дісталася ворогові!»). Загинув він у квітні 1943-го в станиці Холмській Краснодарського краю під час на­льоту німецької авіації.

Місцевий колгосп по війні спеці­алізувався на вирощуванні капусти. Працювала в колгоспі до війни і юна Катерина. Після визволення від фа­шистів її направили на відновлення заводів у Дніпропетровськ. Потім по­вернулася до рідного села і все життя працювала в колгоспі.

Чотири роки тому дочка і зять забрали матір до себе у Башмачку. Літня жінка пригадує голод, як у ві­йну німці змушували їх рити окопи. З початком війни мати її, дружина голови колгоспу Олександра Мусіївна (1902—1987), виховувала двох дітей сама. За зірвані колоски опинилася в сталінському таборі. Тільки 1952 року повернулася до дітей.

Майже 90-річна Катерина Мак­симівна — вдова фронтовика. Її по­кійний чоловік, Павло Федотович Чепчак — учасник бойових дій, кавалер багатьох воєнних нагород. Багато років з братами віддав праці на башмачанському кар’єрі.

Петровського «покатали» на порогах Дніпра

До війни жив у цих місцях дід Гордій. Ще до революції працював у панській Ломаковській економії. Як старий рибалка, вправно плавав Дніпром на своєму каюку. Добре знав Гордій усі помітні місця в порожис­тому Дніпрі, де безпечно можна пройти-вийти з порогів.

Коли організовувалися колгоспи, завітав сюди всеукраїнський старо­ста Григорій Петровський. Люди пам’ятали, як він просто сказав, не подумавши: «От якби мене хтось про­катав на порогах, я б дав три карбован­ці». А люди до нього:”Є така людина”.  І гукнули Гордія: «Діду, прокатай!» Петровському вже й незручно від­мовлятися, довелося сідати в каюк. Гордій його й прокатав, а переляканий Петровський піймав драйв.

Вік наших гранітів — 2 300 мільйонів років!

Спочатку цитата: «В заключе­ние описания карьеров Днепропе­тровского блока следует отметить вероятность нахождения древнейших пород и далее на юг, до широтного колена Днепра, где плагиомигматиты Каменнозубиловского карьера дали возраст 2300 млн. лет». (Труды Деся­той сессии Комиссии по определению абсолютного возраста геологических формаций 5-10 июня 1961 года. Мо­сква — Ленинград, издательсто Ака­демии наук СССР. 1961).

Ось ми і на покинутому кар’єрі над самісіньким Дніпром. Двадцять років тому камінню порогів дали спо­кій і воно вигрівається на щедрому весняному сонечку.

— Камінь Кам’янозубилівського кар’єру виявився дуже хороший, не радіоактивний і за міцністю годився на все. Належав кар’єр Облавтодору, — розповідає М. В. Коломоєць.

— Видобуток відбувався вибуховим методом, забурювалися шпури, за­кладалася вибухівка. Каміння під­ривалося, потім екскаватором на 200 тонн бут вантажився і перевозився по сусідству на завод. Там камінь пере­роблявся на чотири фракції щебін­ки. Продукція складувалася тут же і суховантажними суднами вивози­лася з місцевого причалу на Дніпрі на Амур-гавань в обласному центрі. Щебінка використовувалася й при побудові дороги Дніпропетровськ — Запоріжжя. Працювали тут в останні роки вахтовим методом змінами по 12 годин цілодобово. В зміні — по 22 чо­ловіки. Два тижні працювали — два вдома. Коли перейшли на вахтовий метод, то приїздили також робітники з обласного центру. Діяв кар’єр до 1996-го.

Сам Микола Васильович починав машиністом бульдозера, потім його послали на навчання і йому судилося стати останнім начальником кар’єру.

Час 1990-х був кризовий — про­дукцію ніхто не брав. Так кар’єр і закрився. Нині залишився тільки забій, де видобувався камінь. А вже не зосталося й причалу, який обслу­говував його. Нещодавно зрізали й баржу, яка слугувала причалом.

…Микола Васильович підіймає з землі маленький гранітний камінець і каже:

• Дивіться, квадратний санти­метр отакого граніту витримує три тонни. Це лабораторні дані.

У правління природоохорони сво­го часу змусило кар’єр негабаритним гранітом засипати береги Дніпра. А поки що тут живуть лисиці і куниці. Колись в околицях і жовтобрюхів було повно. Жовтобрюх — україн­ський степовий удав. Та ще який — по два метри завдовжки! Скільки легенд про них розповідалося при козаках…

Червоний камінь

• Ще з княжих часів відомий наш Червоний камінь, що стояв на березі Дніпра, — не без гордості роз­повів М. В. Коломоєць. — Чим він знаменитий? До затоплення Дніпра в 1932 році був відкритий зорові. Тепер лишилася лише назва того місця, а сам він покритий водою. А чого звався Червоний? Бо нібито, коли сходило сонце, він виділявся червоним ко­льором.

А ось що писав про нього історик Яворницький:

«По самому Дніпру йдуть камені

• Колесники, Червоний та Рибаль­ський… Рибальський острів ближче до берега, а за ним зразу Червоний… На Червоному самий червоний ка­мінь… Червоний затопляється водою мало що не кожної весни, і тоді його звуть заборою. Лоцмани бояться Чер­воного, бо бистря (течія) так і спихає на нього плоти». (Дм. Яворницький. Дніпрові пороги. 1928).

Зараз у районі кар’єру і далі на південь назвуть вам такі камені — Розбита, Червоний камінь, Ріжок, Нора, Косий, Фенарь — там колись стояла металева вишка з ліхтарем, їздив спеціальний чоловік, який за­палював вогні.

Колись один місцевий житель знайшов над Дніпром бивень мамонта в районі глинища після весняної повені обвалилася глина і з’явився бивень. Інші познаходили вироби з кременя, вимиті водою. Експонати здали в Башмачанський шкільний музей.

Чабан М. Там, де шумів поріг Будило. Кам’яно-Зубилівка // Зоря. – 16 березня. – 2016. – с.9.