«Изобиловка» стала Зубилівкою
Кам’яно-Зубилівка — село, підпорядковане Башмачанській сільраді Солонянського району. До околиці Дніпропетровська — жилмасиву Тополя звідси 33 кілометри. Розташоване село вздовж балки Багачки, правої притоки Дніпра. Назву російською мовою Каменно-Изобиловка село дістало через виходи каменю на поверхні землі на схилах балки. Оскільки каміння було рясно, тобто «в изобилии», село вже 1794 року фігурує під назвою Каменно-Изобиловка. Українське населення трансформувало незвичну для нього назву у зрозумілу Кам’яно- Зубилівку (до речі, поряд у Башмачці споконвіку був кам’яний кар’єр). Саме у вигляді Кам’яно-Зубилівки влада зареєструвала назву в першій половині XX ст. До революції паралельно вживалася назва Мала Ломаківка на відміну від Великої Ломаківки (нині — Любимівка в тій же сільраді). Ці села дістали назву від прізвища тодішнього власника земель поміщика Ломаківського.
Селянські хати — з глини, панські — з цегли
Ці споконвіку козацькі землі після зруйнування 1775 року Запорозької Січі дісталися генерал-фельдмаршалу графу Петру Румянцеву-Задунайському (1725—1796), похованому в Києво-Печерській лаврі. Це і був перший власник. Хоч магнат і мав 30 тисяч кріпаків у різних кінцях імперії, але тутешні землі залюднити не зміг і став продавати землі іншим — Милорадовичу, Заврову. Так частина землі дісталася поміщикові прем’єр-майору Семену Заврову. Він і оселив тут декілька хуторів. Частина його землі при Кам’яно-Зубилівці Дістається його зятеві, Михайлу Ломаковському, як посаг за дружиною.
У 1794 році поміщик Михайло Ломаковський володів слободою в 10 верстах від села Микільського-на-Дніпрі і за ним числилося 30 дворів. Поручик М.Ломаковський був засідателем Катеринославського повітового суду, а потім справником Катеринославського повіту, тобто начальником поліції, особою дуже впливовою.
Потім землевласницею значиться його дружина, поміщиця Олена Семенівна Заврова, — в першому шлюбі Ломаковська, в другому — Ганжевич. Згодом землями володів її син, Іван Михайлович Ломаковський, який помер у лютому 1844 року. А його вдова, Анастасія Михайлівна Ломаковська (з роду Клейн), після звільнення селян з кріпацтва 1861 року продає 768 десятин землі німцеві Нейштеттеру.
У1859 році в Кам’яно-Зубилівці нараховувалося 12 дворів і 110 жителів.
Ще тридцять років тому, коли орали город, виорювали стару цеглу якраз навпроти греблі. То було місце старої садиби пані Ломаковської, тому й цегла. Селянські хати робили з глини, панські — цегляні.
Колгосп назвали «Дніпро-Будило»
Микола Васильович Коломоєць, якому двадцять років тому довелося бути останнім директором місцевого кар’єру, з 1979-го пов’язав свою долю з селом, де народилася дружина. Він розповідає, що на двох вуличках нараховувалося три десятки хат. Центральна вулиця Щорса веде в бік Дніпра.
Катерина Максимівна Чепчак — остання з корінних жителів села. У грудні їй виповниться 90. А так село заселене дачниками, які в теплий сезон їдуть сюди з міста. Батько її, Максим Васильович Остащенко (1902—1943), був довоєнний голова колгоспу з незвичною для колгоспів назвою «Дніпро-Будило» (за назвою Дніпрового порога). У родинному архіві — довоєнне фото правління колгоспу, фото батька, якого з початком війни зобов’язали гнати колгоспну худобу на схід («щоб не дісталася ворогові!»). Загинув він у квітні 1943-го в станиці Холмській Краснодарського краю під час нальоту німецької авіації.
Місцевий колгосп по війні спеціалізувався на вирощуванні капусти. Працювала в колгоспі до війни і юна Катерина. Після визволення від фашистів її направили на відновлення заводів у Дніпропетровськ. Потім повернулася до рідного села і все життя працювала в колгоспі.
Чотири роки тому дочка і зять забрали матір до себе у Башмачку. Літня жінка пригадує голод, як у війну німці змушували їх рити окопи. З початком війни мати її, дружина голови колгоспу Олександра Мусіївна (1902—1987), виховувала двох дітей сама. За зірвані колоски опинилася в сталінському таборі. Тільки 1952 року повернулася до дітей.
Майже 90-річна Катерина Максимівна — вдова фронтовика. Її покійний чоловік, Павло Федотович Чепчак — учасник бойових дій, кавалер багатьох воєнних нагород. Багато років з братами віддав праці на башмачанському кар’єрі.
Петровського «покатали» на порогах Дніпра
До війни жив у цих місцях дід Гордій. Ще до революції працював у панській Ломаковській економії. Як старий рибалка, вправно плавав Дніпром на своєму каюку. Добре знав Гордій усі помітні місця в порожистому Дніпрі, де безпечно можна пройти-вийти з порогів.
Коли організовувалися колгоспи, завітав сюди всеукраїнський староста Григорій Петровський. Люди пам’ятали, як він просто сказав, не подумавши: «От якби мене хтось прокатав на порогах, я б дав три карбованці». А люди до нього:”Є така людина”. І гукнули Гордія: «Діду, прокатай!» Петровському вже й незручно відмовлятися, довелося сідати в каюк. Гордій його й прокатав, а переляканий Петровський піймав драйв.
Вік наших гранітів — 2 300 мільйонів років!
Спочатку цитата: «В заключение описания карьеров Днепропетровского блока следует отметить вероятность нахождения древнейших пород и далее на юг, до широтного колена Днепра, где плагиомигматиты Каменнозубиловского карьера дали возраст 2300 млн. лет». (Труды Десятой сессии Комиссии по определению абсолютного возраста геологических формаций 5-10 июня 1961 года. Москва — Ленинград, издательсто Академии наук СССР. 1961).
Ось ми і на покинутому кар’єрі над самісіньким Дніпром. Двадцять років тому камінню порогів дали спокій і воно вигрівається на щедрому весняному сонечку.
— Камінь Кам’янозубилівського кар’єру виявився дуже хороший, не радіоактивний і за міцністю годився на все. Належав кар’єр Облавтодору, — розповідає М. В. Коломоєць.
— Видобуток відбувався вибуховим методом, забурювалися шпури, закладалася вибухівка. Каміння підривалося, потім екскаватором на 200 тонн бут вантажився і перевозився по сусідству на завод. Там камінь перероблявся на чотири фракції щебінки. Продукція складувалася тут же і суховантажними суднами вивозилася з місцевого причалу на Дніпрі на Амур-гавань в обласному центрі. Щебінка використовувалася й при побудові дороги Дніпропетровськ — Запоріжжя. Працювали тут в останні роки вахтовим методом змінами по 12 годин цілодобово. В зміні — по 22 чоловіки. Два тижні працювали — два вдома. Коли перейшли на вахтовий метод, то приїздили також робітники з обласного центру. Діяв кар’єр до 1996-го.
Сам Микола Васильович починав машиністом бульдозера, потім його послали на навчання і йому судилося стати останнім начальником кар’єру.
Час 1990-х був кризовий — продукцію ніхто не брав. Так кар’єр і закрився. Нині залишився тільки забій, де видобувався камінь. А вже не зосталося й причалу, який обслуговував його. Нещодавно зрізали й баржу, яка слугувала причалом.
…Микола Васильович підіймає з землі маленький гранітний камінець і каже:
У правління природоохорони свого часу змусило кар’єр негабаритним гранітом засипати береги Дніпра. А поки що тут живуть лисиці і куниці. Колись в околицях і жовтобрюхів було повно. Жовтобрюх — український степовий удав. Та ще який — по два метри завдовжки! Скільки легенд про них розповідалося при козаках…
Червоний камінь
А ось що писав про нього історик Яворницький:
«По самому Дніпру йдуть камені
Зараз у районі кар’єру і далі на південь назвуть вам такі камені — Розбита, Червоний камінь, Ріжок, Нора, Косий, Фенарь — там колись стояла металева вишка з ліхтарем, їздив спеціальний чоловік, який запалював вогні.
Колись один місцевий житель знайшов над Дніпром бивень мамонта в районі глинища після весняної повені обвалилася глина і з’явився бивень. Інші познаходили вироби з кременя, вимиті водою. Експонати здали в Башмачанський шкільний музей.
Чабан М. Там, де шумів поріг Будило. Кам’яно-Зубилівка // Зоря. – 16 березня. – 2016. – с.9.
Я хочу бути в курсі всього, над чим ви працюєте і не хочу пропустити нагоди допомогти, тому надсилайте мені новини, інормацію про проекти та інші корисності на пошту!