ЛОЦМАНСЬКА КАМ’ЯНКА — ЦЕНТР ЛОЦМАНСТВА

Лоцманська Кам’янка розташована на високому правому березі Дніпра між селами Мандриківкою (нині злилася з Дніпропетровськом) і Старі Кодаки. Спершу село називалося просто Кам’янкою, бо розташоване на кам’яній гряді Придніпровської височини. Це [31]підтверджують розташовані неподалік скелі Московка і Музична, скелясті острови Малий і Великий Кодачок, круті береги, забори.
Є ще одна версія — назва походить від прізвища першого поселенця козака Каменя.
1800 року до назви Кам’янка додалося слово Лоцманська, бо тут утвердили себе лоцмани порогів Дніпрових, а в 1811 році їхній громаді було надано право на самоврядування.
Садиби у лоцманів були великі — по півдесятини, а то й по десятині; у дворах повно всякої живності: велика рогата худоба, коні, вівці, свині, кури, гуси. Двері не замикалися, бо крадіїв не було. Білі, мов лебеді, глиняні хати потопали в буйних садах. Лоцмани теж використовували глину як будівельний матеріал: дешева, міцна, пластична. Будівлі з неї влітку прохолодні, а взимку теплі. Сучасні кам’янчани теж не цураються глини: стіни викладають з лампачу, а ззовні обкладають цеглою, всередині ж не штукатурять, а мажуть глиною. Такі оселі мають сучасний вигляд і зберігають переваги старовинних хат.
Та перш ніж будуватись, господар садив дерева. По садочках садиби українців впізнавали і в Сибіру, й на Далекому Сході, і в Казахстані.
Долівку в хаті мазали червоною або жовтою глиною, влітку застеляли травою, а взимку соломою або сухою осокою. Підстилку часто міняли, тому в хаті завжди було свіжо і чисто.
Перед Трійцею, в клечальну суботу, подвір’я, кімнати заквітчували гілками дерев, посипали духмяними степовими травами: чебрецем, м’ятою, материнкою, полином, деревієм тощо. Це благотворно впливало на здоров’я людини, очищало повітря.
Невід’ємною частиною хати була піч — на ній грілися в морози, лікували застуду та інші недуги. В печі готували різні страви, пекли запашні паляниці та пиріжки. Кожна господиня старалася оздобити піч — розмальовувала її кониками, півниками, квітками, щоб була краща, ніж у сусідів.
У кожній хаті були ікони на покутті, вишивані картини, портрети (найчастіше Тараса Шевченка), все під вишитими рушниками, на столі — вишита скатертина, на ліжку — вишиті наволочки на пишних подушках.
Мистецтво вишивання передавалося з покоління в покоління, розвивалось, вдосконалювалося. Під час сватання староста звертався до дівчини:
— А чи вмієш ти борщ варити, чоловікові годити? Чи вмієш шити, прясти, рушники вишивати?
На підтвердження свого вміння дівчина ставила на стіл різні страви, виносила чотири рушники: двома перев’язувала старостів, [32] третій розстеляла на долівці і ставала на нього зі своїм нареченим, четвертим їм зв’язували руки, щоб сім’я була міцною.
Коли б сучасним дівчатам сказали: учіться вишивати, бо заміж не вийдете, вони б розсміялися. Дуже шкода, що втрачаємо це прекрасне мистецтво. А раніше це привчало до творчості, з раннього віку діти уміли робити все. Між іншим, чи не найпоширенішою причиною частих розлучень нині є те, що дівчата не вміють вести домашнє господарство, а це вносить розлад у сімейні взаємини.

Кам’янчани від малого до старого дуже багато працювали в полі, а в жнива — від зорі до зорі. Лише восени, коли врожай вже був у коморах, переводили подих. І тоді наставала пора весіль. Працьовитість українців відзначали чимало істориків, закордонних мандрівників.

Автор: ОМЕЛЬЧЕНКО Г.  Дніпрові лицарі. – Дніпропетровськ: Поліграфіст, 2000. – с.31–34.

Джерело

Мапа:


Мене цікавлять пороги

Я хочу бути в курсі всього, над чим ви працюєте і не хочу пропустити нагоди допомогти, тому надсилайте мені новини, інормацію про проекти та інші корисності на пошту!