НАТАЛКА НІКУЛІНА – ПОЕТЕСА І ДОСЛІДНИЦЯ «ЛОЦМАНСЬКОЇ МОВИ»

Матеріал підготувала Таїса КОВАЛЬЧУК, радіожурналістка, колега й однокурсниця відомої поетеси й науковця Наталки Нікуліної

11.07. 2017 р., м. Дніпро

…Я лиш одне молитиму у долі:

аби я встигла ув останню мить

зібрать до купи все своє добро –

і глянути в лице, яке мені – єдине.

Як Слово. Як Вітчизна. Як Дніпро.

(Н. Нікуліна, «Знамення калини»,

Не відлюбивши, в невість відійду)

Найперше – Наталка Нікуліна – поет, філософ, лірик, людина енциклопедичних знань, “сама собі прихисток, сама й оборона”, як означено її у статті «Родом з купальської ночі», вміщеній у посмертній збірці «Знамення калини»; самодостатня і в той же час – самотня – “з погляду буденного, хоча всім ділилася з мамою, хоча мала однодумців поміж митців, читачів, слухачів її слова”, але “щоразу у віршах Наталчиних знакує передчуття загадкового стану – єднання з усім живим, пізнання через кревну любов. Вона була “родом з купальської ночі”, тож змалку обжила, пізнала цей світ  не у звичайний спосіб – від буденних деталей до понять – узагальнень, а через магію вічних стихій, через упокорення у космічно – родинній ієрархії, органічно «спокревнена» (улюблене слово поетки) із зіллям, небом, сонцем”.

Її поетичне чуття й глибинне відчуття слова, мабуть, посприяло тому, що відомий україніст-мовознавець, доктор філологічних наук, професор Василь Семенович Ващенко (Дніпровський державний, нині національний університет імені Олеся Гончара) побачив у студентці-відмінниці і поетесі – майбутнього успішного вченого – дослідника у царині професійної лексики лоцманів Дніпрових порогів, що й досі потребує пильного вивчення вже сучасними  науковцями. Підготовці до написання кандидатської праці про «лоцманську  мову», сприяли також студентські мовознавчі курсові й дипломна робота Наталки Нікуліної. Професор Ващенко знайшов собі гідну ученицю, що не звернула з обраного шляху, попри те, що писати про лоцманівську говірку в часи брєжнєвського застою означало ходити по вістрю леза. Роботу над дисертацією «Професійна лексика лоцманів Дніпровських порогів» майбутній кандидат філологічних наук Н.П. Нікуліна розпочала в 1967 році, ще будучи студенткою – третьокурсницею українського відділення історико-філологічного факультету ДДУ.

1967 року 20-літню Наталку Нікуліну, студентку Дніпропетровського філфаку, вітали з виходом першої поетичної збірки «Вишневий спалах». На той час ім’я авторки вже було знаним у Києві, літературні критики вбачали в ній надію молодої поезії” («Не все, не все підвладне забуттю» Наталка Нікуліна (7 липня 1947 – 24 червня 1997), автор статті Наталя Старюк, м. Дніпро, «Слово Просвіти», ч. 25, 22–28 червня 2017 р.).

1970 року закінчила університет з червоним дипломом, 1973 року захистила кандидатську дисертацію «Професійна лексика лоцманів Дніпровських порогів» (таку назву мала ця наукова праця). Тернистим був і шлях на затвердження дисертації у Москві. Олена Миколаївна Нікуліна – Наталчина матір згадує, скільки довелося оббивати пороги у владних столичних кабінетах, щоби домогтися справедливого рішення й одержати відповідні документи на затвердження блискуче захищеної дисертації і присвоєння доньці заслуженого звання – кандидата філологічних наук.

Таке ходіння за правдою у задушливі часи гоніння всього українського було й не дивним.

“… вартові у високих конторах оговталися: що воно буде, як не спустити на гальмах завзяття новітньої послідовниці Д. Яворницького? – цитую із статті Наталі Старюк «Не все, не все підвладне забуттю». – І –  “спустили”: Наталі не довірено викладання української, натомість надано години АНГЛІЙСЬКОЇ на негуманітарних факультетах університету. А так то й так: викладала англійську. “Я не сильна, я просто терпляча”, – вже згодом напише Наталя Петрівна. Але та терплячість як мовчазна відпірність допомогла їй не втратити себе у найтяжчі роки утисків та особистих трагедій.

Я знаю: доведеться йти на спит

і, може, на тортури, та, одначе,

ніхто не відбере мій тихий світ,

що в глибині душі сміється й плаче.

Він може відступити у пітьму

і тільки віддалік ледь-ледь світити.

Та перейти усе і не змаліти

Я зможу тільки завдяки йому.

Тихий світ як кремениста тверджа духу. Стоїчна терплячість, яка лише зрідка прозраджувала внутрішній трем, полохливість голубиних крил. Наталя сумлінно працювала…”

Ця сумлінність, твердість духу, глибоке проникнення у сутність явищ, слова, філософське мислення, притаманне Наталці, і вже тоді оцінене її науковим керівником, доктором філологічних наук, професором В.С. Ващенком допомагали молодій вченій в її завзятій роботі над «лоцманською мовою», що стала її стихією і натхненням у поетичній творчості.

23 червня 1973 року відбувся захист дисертації «Професійна лексика  лоцманів Дніпровських порогів».

У своїй праці Наталя Петрівна Нікуліна пише: «Сучасна мовознавча наука посилює увагу до сфер мовного спілкування, що мають перспективи увійти в літературний обіг [1]. Зокрема, зростає інтерес до народних професіоналізмів, які почасти придатні для створення нових термінологічних систем.

Об’єктом нашого дослідження є лексика оригінального, але досі не вивченого у лінгвістичному плані, водницького промислу – лоцманування у Дніпровських порогах. Спробуємо простежити історичні умови, в яких ця лексика склалася, тобто розвиток самого лоцманства від давнини до нашого часу.

Дніпровсько-чорноморський водний шлях освоєний слов’янами дуже рано, очевидно, ще за антської епохи [2]. Знахідка Воскресенського скарбу в районі Дніпрогесу дає змогу припустити, що у VIII ст. над порогами стояли антські дружини, оберігаючи судноплавців від нападу кочівників, як і пізніше, у Х–ХII ст.ст., це робили руські збройні загони.

У ХII–XIII ст.ст. слов’яни жили на території сучасних Лоцманської Кам’янки (околиця м. Дніпро), м. Придніпровська, м. Запоріжжя та в гирлі ріки Сури. Радянські вчені доводять, що ці слов’яни обробляли землю, рибалили, були перевізниками через Дніпро [3].

Більш-менш детальний опис порогів і переправи через них зробив у Х ст. зі слів очевидця візантійський імператор Костянтин Багрянородний. Побіжно пороги Дніпра і плавба порогами згадується у вітчизняних літописах. Чи були вже у Х–ХII ст. люди, які б досконало знали шлях через пороги і спеціалізувалися на проведенні ним суден, важко сказати. В усякому разі, у Київській Русі лоцманські промисли існували. Зокрема, збереглися відомості про порогових лоцманів XII–XIII ст.ст. на Волхові [4]. Дніпровські пороги, як більш грізні, здавалося б, вимагали ще пильнішої уваги. У ХІІ–ХІІІ ст.ст. судна могли проводити перевізники з Огрінської , Сурської та Крарійської ( Кічкаської) переправ. Але відсутність точних джерел не дозволяє стверджувати напевно ні стосовно часів Київської Русі, ні стосовно пізнішого періоду – аж до XV–XVI ст.ст.

Відродження краю після повалення татаро-монгольського панування, формування східнослов’янських народностей, виникнення козацтва – все це вплинуло і на долю Надпоріжжя. На початок XVI ст. козацькі «уходи» вже існували над п’ятьма порогами. Опис («люстрація») Черкаського замку від 1552 року називає «уходи» біля порогів і за порогами [5]. Козаки добре знали Дніпро і сприяли розвиткові судноплавства, необхідного для торгових і воєнних походів. Вони ж були найкращими провідниками купецьких караванів.

1550 року посланець короля Сігізмунда – Августа Михалон Литвин писав, що судноплавство – одне з головних занять населення Наддніпрянщини і що переправа через пороги можлива тільки на розвантажених суднах. Але як відбувалася ця переправа, з тексту не ясно [6].

1560 року, за литовсько-польського панування на Україні, на лівому березі Дніпра, над Ненаситецьким порогом жило під командуванням польського дозорця декілька козаків із запорозької гребної флотилії, зобов’язаних полегшувати прохід суден через Ненаситець [7].

У 1583 році козаки дали шляхтичу Самуїлу Зборовському, який їхав до Січі, вісімдесят чоловік для сплаву суден через п’ять порогів, починаючи від Ненаситця [8]. Польський історик Бартош Папроцький писав, що пороги ніхто не може пропливати, крім козаків, зауваживши побіжно, що козаки спускалися в човнах по канатах (po linach). Цікаво, що деякі шляхтичі з почту Зборовського повернули назад, злякавшись грізних порогів (uleknawszy sie onych strasznych przewozow).

Те, що було для козаків звичною, нехай і важкою справою, іноземцям видавалося дивним, надзвичайним. Тому відомості про пороги у них докладніші, ніж у вітчизняних джерелах, і відгуки більш захоплені.

Перший опис долання порогів запорожцями зустрічається в щоденнику Еріха Лясоти, посла німецького імператора (дипломата супроводжували запорожці): “… люди повинні в небезпечних місцях виходити і одні утримують судно довгими канатами, другі спускаються у воду, піднімають судно над гострим камінням і обережно спускають його у воду. При цьому ті, хто втримує барку канатами, мусять всю увагу звертати на тих, що стоять у воді і тільки за їхньою командою натягувати і відпускати вірьовку, щоб судно не наштовхнути на камінь, бо в такому випадку воно неминуче загине [9]. Це місце в щоденнику Лясоти  дуже нагадує свідчення Костянтина Багрянородного: … рОси не наважуються проходити серед них (скель порогів – Н.Н.), але зупинившись поблизу висаджують людей на берег, інші ж речі залишивши в човнах, босими ногами обмацують дно, щоб не наштовхнутися на камінь, тоді як у цей час другі пхають баграми ніс і зад і середину човна; з такими обережностями вони проходять перший поріг через мілкі  берегові протоки ріки” [10]. Очевидно, і в Костянтина йдеться про канатну переправу. Цей спосіб проходження порогів надзвичайно древній. Ним користувалися ще у V ст. до н.е. на порогах Нілу [11]. З нотаток Лясоти видно, що Будильський і Лишній пороги він і його супутники пропливли, решту обійшли берегом. Це також збігається з окремими даними Костянтина [12]. Мабуть, в останнього, як і в Лясоти, описано переправу влітку, коли рівень води низький і пливти важче або й зовсім неможливо.

Французький інженер Боплан у знаменитому «Описі України» (1630–1648) стверджував: “Ніхто не може бути прийнятий до козацької громади, доки не пройде на човні вгору через пороги” [13]. Боплан нібито й сам проїхав усі водоспади вгору проти течії [14]. Щоправда Бопланове намагання прилучитися до слави запорожців неодноразово спростовували дослідники ХІХ ст. Проте в козацьких літописах згадуються переправи вгору через пороги як досить звичні для козаків. До речі, плавба проти течії в Нільських порогах відома ще Геродотові [11].

Постійне розширення торговельних зносин Січі викликало необхідність організації регулярної лоцманської служби в порожистій частині Дніпра. Лоцманів потребували купецькі каравани, що йшли з верхів’я ріки. Місцем зосередження лоцманської берегової сторожі було обрано Кодацьке укріплення, відвойоване в поляків за Хмельниччини. 1656 року наказом Коша тут встановлено варту з бажаючих козаків, яких кіш зобов’язував “сприяти і проводити по Дніпровських порогах як торгівців і промисловців, які пливуть до Чорного моря, так і всі струги, барки та інші судна” [7, с.71-72]. А. Скальковський писав, основуючись на матеріалах січового архіву, що лоцманів Кіш обирав щороку з кращих козаків Кодацької паланки і звільняв їх під час служби на порогах від усіх інших військових повинностей [15]. Кодацька сторожа також забезпечувала перевіз з лівого берега на правий і вела постійні гідрометричні спостереження. Про це, зокрема, говориться в листі кодацького полковника Федора Кармазина гетьману Мазепі від 24 квітня 1697 року: На указ наш и приказание, что к нам в крепость Кодацкую, г. Гетьмане, в своем господском писании пишете, желая ведомости о воде, какова есть велика вода на порогах обретается (Мазепа питав про рівень води в порогах з наказу Петра І – Н.Н.), о чем мы полковник Федор Кармазин с товариством крепости Кодацкой скоро по вычитании писма вашего региментарского, от вельможности вашей к нам присланного, тотчас безо всякой мешкоти в писме своем ведати вельможности вашей, что вода велика ныне на порогах обретается. И еще она будет прибывати помалу до святого иерарха Христова Николая, а после праздника святого Николая чрез неделю то уже испадати начнет скорее, нежели прибывала” [16].  Т. Ковальчук: згадувати гетьмана Мазепу, навіть посилаючись на розпорядження Петра І, – це було все одно, що дати команду «фас!» брєжнєвсько-кедебістським органам.

Зліва направо – Наталка Нікуліна, Ірина Прокопенко (дніпропетровська поетеса), Валентина Данилівна Гончар, Олександр Завгородній, родичка В.Д. Гончар (прізвище невідоме)

Запорожці досягли неабиякої майстерності у сплаві транспортів  порогами. Так, під час «плавного походу» українських і російських військ на низ Дніпра (1697р.) цим шляхом треба було провести малої води судна, розраховані на морську глибину (судна великие на спад води прийшли[17]). Незважаючи на це, козаки переправили через пороги 70 великих і 600 малих суден [18]. Крім суден, запорожці в разі потреби сплавляли за пороги ліс і лісові вироби, але тільки при високому рівні води, повесні. Про досконале знання порогів свідчить і той факт, що запорожці могли навмисне спричинити аварію на порогах, щоб потопити ворогів і врятуватися [18, с. 973, 075].

Після першого зруйнування Січі і спалення Кодацької фортеці кодацький перевіз залишався власністю запорожців [19]. Церковний історіограф Феодосій Макаревський  стверджує, що тут продовжував  існувати й лоцманський пост, який діяв на основі попередніх вказівок Коша [7, c. 72]. Коли запорожці повернулися з-під влади кримського хана, вони відновили Кодак, і поблизу почали селитися люди з різних районів запорозьких вольностей. Вони й утворили разом з козаками-лоцманами нову слободу (Старий Кодак).

1750 року частина козаків з давно існуючої ненаситецької берегової сторожі та з гребної флотилії перейшла на землі, де були зимівники старокодацьких старшин, трохи вище старого Кодаку. Так виникло друге козацьке лоцманське поселення – слобода Кам’янка (Лоцманська). На 1781 рік Кам’янка мала близько 30 дворів, а влітку тут збиралося кількасот людей, зайнятих сплавом лісу [7, c. 164]. Такого великого поширення, як у Кам’янці та в Кодаці, лоцманування не набуло ніде над Дніпром.

Чимало відомостей про розвиток лоцманування у запорожців у ІІ-й половині XVIII ст. містять документи архіву Січі: рапорт кодацького полковника Блакитного про призначення двох лоцманів для проведення байдака по Дніпру, розпорядження кошового дати провідників на урядові судна, наказ Кошу від малоросійської військової колегії про наряд лоцманів для сплаву лісу через пороги, а також приватна кореспонденція Коша ( Я.П. Новицкий. Материалы для истории запорожских козаков (из запорожского Сечевого архива за 1770 и 1771 г. [20]). Цікаве свідчення знаходимо в «Топографическом описании доставшимся по мирному трактату от Оттоманской порты во владение Российской империи землям», складеному 1774 року [21]. Автор топографічного опису зазначає, що через пороги проводять ліс і невеликі судна, найчастіше повесні, а через Ненаситець – тільки повесні і лише човни та короткий ліс. Довгий ліс і хліб обвозять на підводах від гирла Самари до Олександрівської фортеці. Треба зауважити, що ліс для урядових укріплень запорожці не завжди хотіли сплавляти, оскільки не хотіли зміцнювати впливу царської влади в межах свого краю. Тому й везли ліс на підводах до Олександрівської фортеці.

Після 1783 року, тобто вже після приєднання Криму до Росії, коли зросла потреба провозити на південь країни матеріали для будівництва нових міст, катерининський уряд узявся до  реформування лоцманської служби й офіційного установлення лоцманського товариства. У 1785  році кам’янські й кодацькі лоцмани з наказу Потьомкіна пройшли всі пороги на плоту. Сміливці одержали нагороду. Тоді зголосилися назавжди проводити транспорти порогами. Спочатку лоцманів налічувалося 42 чоловіки, а за два роки їх було вже 120. 1787 року вони переправили через пороги флотилію Катерини ІІ (80 суден). Катерина спостерігала переправу через Ненаситець, нагородила отамана лоцманів /Півторацького/ та його помічника /Непокритенка/ [22; 23]. Потьомкіну цариця звеліла організувати товариство дніпровських лоцманів, звільнивши їх водночас від податків і повинностей, зокрема від рекрутчини.

Згідно з ордером Потьомкіна від 19 грудня 1787 р. №3499, усіх лоцманів з “військових поселенців” (тобто із запорозьких козаків), у тому числі п’ять чоловік з села Половиця, оселено в Кам’янці. У 1789 році лоцманське звання надано всім старожилам Кам’янки і дозволено «считать всю ту Округу принадлежащею лоцманам» (наказ Катеринославському намісницькому правлінню від 7 листопада 1789 р. № 2467). 1790 року схвалено приєднання до  лоцманської громади деяких казенних і військових поселенців. Лоцманів уже стало 673 чоловіка (наказ Казенній палаті м. Катеринослава від 25 квітня 1790 р.). Наказом 1811 року всіх чоловіків віком від 20 до 60 – мешканців Лоцманської Кам’янки і Старого Кодаку обернуто на лоцманів. Їм дозволялося обирати отамана, скарбника, писаря, проте так званого “начальника над лоцманами” призначало управління шляхів сполучення [24].

Крім безпосередніх своїх обов’язків, тобто проведення транспортів через пороги, лоцмани мусили виконувати роботи для поліпшення проходів між камінням, будування каналів, шлюзування тощо, які приносили мало користі, але виснажували лоцманів і відбирали час, призначений для господарства. Особливо тяжким було спорудження Миколаївських каналів (ІІ-га половина ХІХ століття). Збереглися спогади лоцманів про нелюдські знущання з них на тих роботах і пісня з характерним смутним зачином: Та гиля, гиля, сірі гуси, до води. Та дожилися лоцманики до біди. Та гиля, гиля, сірі гуси, не літать, доживуться лоцманики ще й не так…[25]. У спогадах є свідчення, що лоцманів примушували в будь-яку погоду наповнювати ящики камінням, для чого треба було довгий час проводити у ріці, часто пірнаючи. Потім ящики витягали з води, очищаючи в такий спосіб дно [26].

Офіційно лоцманська громада іменувалася Товариством дніпровських лоцманів. Разом з Кам’янкою і Кодаком до товариства належали Сурські і Широчанські хутори (нині село Сурсько-Покровське Дніпровського району і село Широке Солонянського району), заселені в основному вихідцями з перших двох сіл. Сурські хутори виникли після знищення Січі над річкою Мокрою Сурою, де здавна були запорозькі зимівники. Широчанські хутори населилися дещо пізніше. Центром товариства вважалася лоцманська Кам’янка. Ті члени громади, що більше тяжіли до землеробства, виселялися в Сурські та Широчанські хутори. Поступово Широчанські хутори зовсім вийшли з товариства, незважаючи на те, що місцева влада ще певний час примушувала широчанських лоцманів відбувати чергу на порогах.

З погляду соціального устрою, лоцманське товариство являло собою типову селянську общину, з її становою замкненістю, відсутністю повної свободи мобілізації землі. Патріархальне землеробство поєднувалося з роботою по найму. Це посилювало відірваність лоцманів від землі, їх пролетарізацію. В організації лоцманів наявні також риси артільності (напр., існування громадського капіталу).

1879 року лоцманів передано у відання міністерства внутрішніх справ, водночас вони залишилися підпорядкованими міністерству шляхів сполучення. Як нібито переведені до розряду державних селян, лоцмани мусили відтепер вносити податки за користування землею. Але обробляти землю як слід, щоб сплатити податки, можливості не було: період навігації збігався з сезоном польових робіт. Лоцманський промисел теж не давав повного матеріального забезпечення. Частина заробітків привласнювалася чиновництвом. Обов’язкова платня, що її судновласники й лісопромисловці віддавали в лоцманську контору (знаходилася в Лоцманській Кам’янці), була порівняно невелика. Часом виплату грошей за переправу зовсім припиняли (напр., у 1794 році, з наказу катеринославського губернатора Каховського. Лоцмани жили тільки з “даровизни” (тобто розвивалася “самым гнусным образом система оплати товарами” [27]) з “могоричів” судновласників і лісопромисловців, і, зрозуміло, терпіли від їхньої сваволі.

Усередині самої лоцманської громади безперервно зростала майнова і правова нерівність. Лоцмани вищої кваліфікації (1836 року відбувся поділ лоцманів на три “статті”) намагалися закріпити своє становище, зробити своє звання спадкоємним. Такі прагнення підтримувалися начальником над лоцманами. До виборів отамана та інших службових осіб допускалися тільки лоцмани першої та другої статті [28]. Все це спричинялося до ворожнечі між “статійними” й “учениками” (лоцманами третьої статті). “Ученики” протестували проти перекладання на їхні плечі всіх громадських повинностей (роботи на спільних землях, випас громадської худоби та ін.). Вони добивалися розподілів громадського капіталу та нових межувань землі. Судова тяганина продовжувалася до 1917 року.

Після Жовтня було усунено примусовість у занятті лоцманською справою. Припинилися й непотрібні роботи на порогах. Ті, хто бажав, вступили до артілі  “Дніпролоцман”, створеної 1928 року на нових засадах. Члени артілі проводили через пороги судна, дуби, сплавляли лісоматеріали на Дніпробуд, супроводжували екскурсії. Мешканці лоцманських поселень створювали СОЗи, КИСи, сільськогосподарські артілі. У числі їх перших організаторів були колишні “третьостатчики”. У разі потреби міські сплавні організації зверталися по допомогу до артілі “Дніпролоцман” і колгоспників лоцманської Кам’янки і Старих Кодаків [29]. Після затоплення порогів багато колишніх лоцманів залишилося  дніпровськими річковиками.

Тривала спеціалізація лоцманських поселень, надто двох старіших, вплинула на різні сторони їх життя, позначилася, зокрема, на побуті, фольклорі. У зв’язку з вивченням професійного мовлення, етнографічна характеристика лоцманства також має певну цінність. На жаль, розміри роботи не дозволяють нам подати усі зібрані матеріали. Тому ми обмежимося коротким оглядом, що стосується переважно кінця ХVIII – початку XX ст.ст.

Як і більшість старовинних козацьких поселень в межах запорозьких вольностей, Лоцманська Кам’янка та Старий Кодак залюднювалися вихідцями з різних місць України. Сюди тікали селяни з Полтавщини, Слобожанщини, Київщини. Іноземна колонізація краю в ІІ половині XVIII ст. мало відбилася на етнічному складі лоцманства, оскільки на той час воно вже набуло станової замкненості. До того ж прийшле населення не могло так добре оволодіти навичками, як люди, які народилися й виросли над Дніпром або принаймні довго жили тут.

Небезпечна плавба в порогах вимагала від лоцмана неабиякої сили, витривалості, спритності й відваги. Постійна загроза життю розвивала розум і кмітливість. Лоцмани гордилися своїм нелегким промислом, цікавилися історією рідного краю. Все це викликало щире захоплення сучасників. Ось кілька свідчень: Лоцмани свого роду герої. Про деяких старовинних існують оповіді й легенди. Так говорять, що один врятував сотні потопаючих” [30]. Фігури лоцманів… являли чудесні моделі для художника. Витягнувши могутні, атлетичні руки, вони з суворим спокоєм дивилися вперед, готуючись грудьми зустріти могутнього ворога[31]. Страшна хвилина настала власне тоді, коли пліт увійшов у самий поріг. Тоді роль лоцмана, і без того велика, ще більше зростає: всі чекають від нього або життя або смерті…[32].

Проводячи багато часу на порогах, лоцман звикав до стихії і навіть зріднювався з нею. Ставлення до порогів у лоцманів своєрідне, філософське, не позбавлене почуття гумору. Натомість дружини лоцманів і досі зберегли страх перед порогами, неприязнь до них.

Старожили лоцманських поселень пригадують цікаві деталі щодо одягу лоцманів. Так, широкі рукави чоловічої сорочки знаходили у них цілком практичне призначення. На порогах, де ревіння води заглушувало команди, лоцман показував шлях помахом руки. Широкі білі рукави підкреслювали рухи. Їх було добре видно (Розповів П.Н. Бобошко, 82 р., живе у Лоцманській Кам’янці) /запис 1969 року/. Між іншим, у каталозі музею Поля відзначено, що лоцманська сорочка шилася з дуже широкими рукавами [33].

У фондах Дніпропетровського історичного музею і зараз зберігаються дві таких сорочки.

Звичайно, найбільшу своєрідність життя лоцманів являв їх прославлений промисел. Усі транспорти, що йшли по Дніпру вниз, зупинялися біля Лоцманської Кам’янки, щоб узяти провідника. Черговий лоцман разом з отаманом товариства і помічниками оглядав судна, визначав посадку. Стерна суден тут же перероблялися, а плоти перев’язувалися перед проходженням порогів.

Вирушаючи в дорогу, лоцман одягав чисту сорочку і прощався з родиною, бо завжди міг не повернутися з плаву. Незважаючи на мужність і вміння лоцманів, аварії траплялися щороку, часто внаслідок незручностей шляху, раптових змін погоди тощо. Були роки, коли в порогах розбивалося 5-7 суден [34]. Число загиблих на порогах досягало 5-10 % від усієї кількості померлих лоцманів [35]. Якщо після аварії лоцман залишався живий, його нерідко карали: позбавляли права лоцманування, конфіскували майно, притягали до судової відповідальності.

Лоцмани проводили транспорти через усі пороги й забори вниз до Кічкасу, Олександрівська або Херсона. До речі, й у козацькій Сухачівці є куток, який місцеві жителі з давніх-давен звуть “Забора”. Це поблизу колишнього гранітного кар’єру, що розташувався між Сухачівкою і Таромським. І саме на “Заборі” жив  бакенщик на прізвище Пилипенко. В любу погоду виїжджав човном (казали – лодкою) на Дніпро і запалював бакени для суден, що пливли вночі вниз по Дніпру. Він був також вдатним рибалкою і Дніпрові коси, острівці, заплави побіля Забори знав, як свої п’ять пальців (із спогадів Т. Ковальчук).

Далі Наталка Нікуліна зазначає, що «збереглося чимало описів подорожей порогами. Найкраща художня оповідь про переправу через Ненаситець належить Д. Яворницькому [36].

Швидкість течії в порогах дорівнювала, за спостереженнями інженера Іловайського, в середньому 3 сажні /сек. Це становить приблизно 20 км/год. Але дослідження Іловайського неповне, оскільки велося не на бистрині [34, c.50]. Д.І. Яворницький  встановив, що тривалість переправи дуба через Ненаситець одна хвилина [37]. Отже, в такому випадку швидкість човна в порогах – 80 км/год (довжина Ненаситця приблизно одна ціла й одна третя км). Можливо, Яворницький дещо перебільшив, але, в усякому разі, швидкість проходження порогів була величезна. В таких умовах, при сильному напорі води і виконували свої обов’язки низові лоцмани. А між тим, вони проводили порогами навіть пароплави, тоді як усі офіційні інструкції твердили, що це неможливо. З 1888 до 1908 р. за пороги пройшов 51 пароплав – десь від І до 4-5 пароплавів на рік. А 1889 року було проведено 10 пароплавів [34, с. 6-12 додатків]. Лоцмани досконало володіли якірним сплавом плотів, який був основою дніпровського лісосплаву до 50-х років ХХ ст.

Плав через пороги породив чимало звичаїв і навичок. Деякі з них мають багатовікову традицію. Так, чергування рятувальних човнів біля порогів встановлювалося ще запорожцями (про це згадує Лясота) [9, c. 165].  Під час плаву лоцман мусив бути абсолютно  тверезим. Інакше його виганяла “бригада” /запорожці в морських походах викидали п’яних у море/. З цього приводу в лоцманів  існує приказка: “Хоч жить – не напийся”. Поминувши пороги, лоцмани перед прибуттям до Кічкасу варили “останню кашу”. Скільки б не залишалося в них продуктів, усе вкидали у казан. Цікаво, що Боплан, зясовуючи назву острова Кашоварниця, висловлює думку, що запорожці варили тут кашу, радіючи з благополучної переправи через пороги [13, с. 316].

Окремо слід сказати про лоцманський фольклор. Ми називаємо лоцманським фольклором зразки усної народної творчості, в яких йдеться про лоцманів, хоч вони не обов’язково виникли в лоцманському середовищі. Окремі легенди, оповіді, приповідки зустрічаються в белетризованих нарисах Д.І. Яворницького та Я.П. Новицького. Перші записи лоцманських пісень належать О.С. Афанасьєву-Чужбинському [25, с. 72]. /єдина спроба аналізу цих пісень вміщена в І-му томі «Матеріалів до вивчення виробничих об’єднань», виданому 1929 року [38].

Користуючись згаданим виданням та власним матеріалом, зібраним у лоцманських поселеннях. Ми тільки назвемо види лоцманського фольклору, жанрова і тематична різноманітність якого не залишає сумніву.

Серед лоцманських пісень є твори двох типів: перші з них – загальновідомі пісні з більш – менш вдалими переробками, другі – цілком присвячені лоцманству. З оригінальних творів слід назвати пісню “Та гиля, гиля, сірі гуси, до води”, записану О.С. Афанасьєвим-Чужбинським, яка за жанровими особливостями належить до пісень-хронік. Найбільш цікаві із записаних нами пісень дві, одна про кохання /”Лоцманику, голубчику”/, друга – про плав порогами. Нижче наводимо уривок з цієї останньої:

Поуз скелі, поуз скелі

Плоти пропливали,

На тих плотах гей лоцмани

Порогом літали

Гей-гей, та таки літали.

Тематично близький до лоцманської пісенності ще один віршований твір /“У Кам’янці, у Лоцманській”/, складений десь наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Він не співався. А розповідався, чим нагадує “вірші про подію”, розповсюджені на Гуцульщині [39].

Лоцманські перекази й легенди можна класифікувати залежно від  походження, враховуючи, що дало поштовх для їх створення: топонім, фольклор попередніх часів, факт дійсності чи невідомі причини. З відтопонімічних легенд особливо цікава одна, про походження назви Лоцманська Кам’янка. Сюжет її такий: татари примусили молодого лоцмана переправити їх через пороги уночі, щоб не бачили запорозькі вартові. Лоцман спрямував човни на каміння і, потопивши ворогів, загинув сам. Тоді  хвилі Дніпра  пішли  знизу нагору /Дніпро повернув течію/ і винесли шапку  лоцмана до ніг його коханої. Зрозумівши, що наречений загинув, дівчина від горя скам’яніла /звідсіля Лоцманська Кам’янка/. Сестра ж лоцмана, розлившись слізьми, перетворилася на річку Самару.

У легендах і переказах часто звучить мотив оборони лоцманами своєї землі від ворожих орд. Між іншим, в них часто згадуються “запорозькі лоцмани”, які жили на дніпровських островах. Поширені в лоцманських селах і фантастичні оповіді про реальні події.

У літературі та в живому мовленні збереглося кількадесят лоцманських фольклорних творів малих форм. Особливим, суто лоцманським видом фольклору є примовки до каменів, забор, вирів /“Кобила, вона не одного згубила”, “Жеребець як спійма, ожеребишся на йому”/, які допомагали запам’ятовувати розташування перешкод у порожистій частині Дніпра. Колись їх, очевидно, було багато, але після затоплення порогів вони швидко забулися. Відома лоцманська приказка “Попався у Пекло – буде йому холодно і тепло” первісно, мабуть, теж виконувала роль примовки.

Фольклорні твори про лоцманів цінні для нас тим, що часто містять спеціальну лексику і можуть бути використані для мовознавчого дослідження.

Таким чином, історичні й соціально – психологічні умови формування лоцманських професіоналізмів досить своєрідні, і вже з цього погляду  професійне мовлення лоцманів заслуговує на увагу. Адже ми маємо справу з мовленням спеціалізованих поселень. Це дає підстави вести дослідження в історико-соціолінгвістичному плані.

Головне джерело нашої роботи – безпосередні спостереження над мовленням колишніх лоцманів, які провадилися нами у 1967–1973 рр. Зібраний матеріал значною мірою доповнить різноманітні етнографічні, географічні, історичні видання, де фіксуються, хоч і безсистемно, деякі професіоналізми. Використано також архівні матеріали, зокрема залишки архіву лоцманської контори, що зберігається в Дніпропетровському  історичному музеї імені акад. Д.І. Яворницького.

Для дослідження в історичному плані залучено пам’ятки староукраїнської мови, переважно ті, що містять староукраїнську військову лексику /козацькі літописи, документи Січового архіву тощо/, подекуди давньоруські  джерела і лексикографічні праці, присвячені давньоруській мові /напр., “Материалы для терминологического словаря Древней России” Г. Кочина/.

Лоцманська лексика аналізується  у порівнянні з лексикою споріднених дніпровських промислів /для чого взято матеріали спеціальних експедицій у дані козацькі осередки – сел. Радуль Чернігівської обл. і с. Келеберду Полтавської обл./, з лексикою польських сплавників, архангельських поморів, волзьких плотогонів та інших соціальних груп, обстежених вітчизняними й зарубіжними вченими /Г. Митнікувною, К.С. Бадігіним, Б.Л. Богородським та іншими/.

Залучаються також дослідження радянських мовознавців з питань діалектології /роботи В.С. Ващенка, Ф.Т. Жилка, М.Т. Безкишкіної, А.А. Москаленка/, історії мови /зокрема, ґрунтовна узагальнююча  праця  О.М. Трубачова “Ремесленная терминология в славянских языках”, роботи І.І. Матвіяса, І.В. Петренко/, соціальної лінгвістики /статті В.П. Петушкова, Т.С. Коготкової/ та різноманітні лексикографічні праці.

Істотним розділом використаної літератури є роботи фахівців судноводіння та лісосплаву дожовтневого й радянського періодів.

Оскільки йдеться про лексику професійну, тісно пов’язану з реаліями, то ми вважаємо доцільним розглядати зібраний матеріал за тематичними групами. Основні теми такі:

  1. Людина. Її професійні обов’язки.
  2. Орієнтація під час плаву.
  3. Переправа через пороги.
  4. Судноплавство в порогах
  5. Сплав лісу через пороги.

Аналізується не тільки відмінне від інших систем професіоналізмів і загальновживаної лексики, а й спільне з ними, тобто вся “тематически ограниченная совокупность специальных и общих языковых средств, используемых в определенной сфере человеческой деятельности” [40]. Разом з лексикою розглядаються сталі словосполучення  фразеологічного і не фразеологічного типів, що являють собою професіоналізми складної будови, а також деякі образні звороти фольклорно-мовного типу .

У роботі приділено місце ономастиці Надпоріжжя, у тій мірі, в якій вона пов’язана з лоцманськими професіоналізмами.

При вивченні професійної лексики лоцманів Дніпровських порогів нас цікавить насамперед історія її формування, зв’язки зі староукраїнською, а подекуди і давньоруською військовою термінологією та зв’язки з лексикою споріднених промислів. Одне з головних завдань нашої роботи – прослідкувати взаємозв’язки: а/ лоцманських професіоналізмів і загальновживаної  лексики говірок лоцманських поселень, б/ лоцманських професіоналізмів і наукової, офіційної, технічної термінології. До уваги взято проникнення лоцманських професіоналізмів у мову художньої літератури та фольклору».

Загалом, дисертація Н. П. Нікуліної складається відповідно із вступу, який процитовано вище, і шести розділів, присвячених професійним назвам людей, орієнтаційній лексиці, лексиці порогового плаву, лексиці, пов’язаній з судноплавством у порогах, лексиці, що стосується сплаву лісу через пороги, ономастиці, завершується наукова праця висновками, бібліографією та додатками, куди ввійшли: Покажчик слів та словосполучень; Зразки текстів /Плав через пороги/, / Переправа через Ненаситець/; Схематичні зображення реалій /напр., Келебердянські «штани» /до стор. 123/: 1. – паровка, 2. – косяк/;  Фотографічний матеріал /напр., місцевість біля лоцманського поселення Старі Кодаки (сучасний знімок)/; Головні інформатори /прізвище, вік, населений пункт, примітки/ кількістю 42 чоловіки (напр., Берелет І.О., Білоконь В.О., Земляний К.П., Козир Л.С., Омельченко М.Г. та ін.); Зміст.

У Висновках Н. П. Нікуліна зазначає:

«Лоцманування у Дніпровських порогах – один з найбільших оригінальних і прославлених промислів. Є підстави гадати, що знавці порогів були ще в Київській Русі /принаймні у князівських дружинах/, про те значного поширення й регулярності лоцманування набуло тільки у XV –XVIII ст. У XVII–XVIII ст. запорожці заснували перші спеціалізовані лоцманські поселення над Дніпром. Професія лоцмана Дніпровських порогів  проіснувала до  побудови Дніпрогесу і залишила слід в усіх сферах життя лоцманських осередків, зокрема, в їх мовленні.

Професійна лексика дніпровських порогових лоцманів ще не була об’єктом системного лінгвістичного дослідження. У нашій роботі розглядаються різні тематичні групи спеціальних лоцманських слів, а також сталі мовні звороти, до складу яких ці слова входять. Всього виявлено у живому мовленні та описано близько 500 лексичних і фразеологічних одиниць. Зібрані факти доповнюються фіксаціями етнографів та істориків ХІХ–початку ХХ ст., архівними матеріалами. Ми намагалися аналізувати лоцманські професіоналізми в історичному плані, враховуючи розвиток системи в цілому і шляхи окремих утворень. Також простежуються  зв’язки із загальнонародною лексикою, з науковою термінологією. З професіоналізмами споріднених промислів.

Звичайно, лоцманська лексика – тільки частина слов’янської водницької, але її вивчення дає матеріал для деяких узагальнень. Для пізнання закономірностей формування лексики такого роду взагалі, а також відповідної фразеології.

У своїй основі професійна лексика низових лоцманів слов’янська, причому велика кількість її одиниць є давніми східнослов’янськими  водницькими термінами. Ми не можемо з певністю встановити якогось членування давньоруської водницької лексики. Але з пам’яток видно, що окремі слова та словосполучення вживалися або могли вживатися і стосовно порогів /проити пороги, возводити, проводити тощо/. Точніше окреслюється група староукраїнських водницьких /військових/ термінів, пов’язаних з пороговим плавом. У козацьких літописах та документах Січового архіву зустрічаються й назви порогових козацьких лоцманів, але вони ще не виділяються з-поміж назв інших дніпровських сплавників. Очевидно, правильним буде припущення, що система власне лоцманських професіоналізмів як така склалася у XVIII – XIX ст., але формування її, зрозуміло, почалося значно раніше. У процесі розвитку вона вбирала цілі шари лексики споріднених промислів і професій, особливо плотарства, рибальства та судноплавства /водницька лексика взагалі  більше уніфікована, ніж професіоналізми інших ремесел і промислів, внаслідок  комунікаційного призначення водного транспорту/. Однак професіоналізми низових лоцманів посідають окреме місце серед водницької лексики басейну Дніпра, являють підсистему з власними внутрішніми зв’язками.

Входження запозичень, в тому числа й іншомовних, у систему лоцманської лексики часто супроводжується їх переосмисленням та появою не властивих для іншої системи похідних /нпр., лоцмАнщина, лоцманувАння, лоцмАник, лОцманство, первостАтчик, другостАтчик, яких немає в офіційній термінології/. Спеціалізація або переспеціалізація слова, що майже завжди наявні при проникненні елементів однієї системи в другу, виражаються також при вживанні запозичення в складі своєрідних сталих зворотів фразеологічного типу. Так, відносна термінологізація або, точніше, спеціалізація слова дЯдя /дЯдько/ у професійному мовленні лоцманів виявляється у словосполученні ходИти за дЯдю, що для загальновживаного дЯдя, звичайно, неможливе. Так само слова, загальновживані у водників Дніпра, мають різні похідні і входять до різних сталих зворотів у мовленні представників різних промислів /нпр., слово плав у рибалок Одещини і в лоцманів/. Одиниці спільної лексики /свого роду загальнодніпровський лексичний фонд/ можуть мати й локальні, свої для кожного промислу дублети, що знов-таки інколи переходять з однієї системи професіоналізмів до іншої. Внаслідок цього з’являється кілька дублетних назв для однієї реалії /нпр., у лоцманів пристрІл, чигІнь, лоб’Як, у радульських осначів чигЕнь, штрык,  у Сваром’ї пристрІл, лоб’Як, ялИна і одпОр/. Дублети, у свою чергу, диференціюються по-різному. Це характерна риса народного професійного мовлення взагалі: створення дублетних рядів і зворотний процес семантичної диференціації  дублетів / “прагнення до терміна”.

Чимало спільних фактів у мовленні лоцманського і споріднених промислів пояснюється також типологією промислу (подібністю реалій, особливостями професійного мислення). Спільне – не лише в однакових лексемах, а і в принципах творення й уживання слів, у наявності подібних тематичних груп, в загальному семантичному плані. Наприклад, для водницьких професій, як і для всіх давніх, характерний антропоморфізм називання. Для водницьких, зокрема, типова гумористична метафоризація, а подекуди і вільність вислову, не властиві, наприклад, домашнім промислам. Очевидно, мають значення небезпечність  лоцманування, плотарства тощо, деяка бравада представників цих промислів і більша “розкутість” їх. Уживання безособових і зворотних форм  дієслів для позначення аварій, експресивність лексики аварій – риса мовлення всіх водницьких промислів.

При порівнянні  лоцманської лексики з професіоналізмами близьких галузей постає факт наявності ряду однакових лексем і коренів  /так би мовити, “постійний фонд” водницької лексики/, але з різною предметною віднесеністю / гніздО, лАпа, сУчка, кільцЕ/. Серед них чимало й таких, що властиві  багатьом термінологічним системам давніх промислів /не тільки водницьких/. Очевидно, тут ми маємо справу з дуже давнім надбанням слов’янської виробничої лексики. Певна частина цього матеріалу представляє безпосередні зв’язки з лексикою деяких древніх занять /плетіння, шиття, з’єднання тощо/ або пізніше відтворення цих зв’язків / зшивАти, зжилОвувати, пленИця/.

Привертають увагу також аналогічні конструкції слів з близькозначними коренями, вживані представниками різних водницьких промислів на позначення подібних реалій /нпр., лоцм. с/з/лог, плотарськ. склад, російськ. водницьк. сток , слив тощо/.

Звичайно, серед лоцманських професіоналізмів чимало оригінальних утворень, не властивих лексиці споріднених промислів /нпр., пісОшниця, мольОк, пльОнка/. Своєрідна й переважна більшість лоцманських складних професіоналізмів /йти на підрІз, склАсти в Ярус, йти перЕпустом, вязАти у захОд та ін./. Своєрідні здебільшого ті утворення, що відбивають особливості саме порогового плаву, його технології. Це професійні назви людей, назви способів переправи, значна частина орієнтаційної лексики, назви перероблюваних лоцманами знарядь плаву, назви плотів, пристосованих до умов сплаву через пороги.

Спеціальні лоцманські слова часто поряд з відносно вузьким значенням мають ще вужче /див. вІха, ход/, що є передумовою нової спеціалізації. Помітна тенденція до моносемантизації окремих професіоналізмів /пор. попускАти підсУччя, або стелИти бичовУ/.

Серед рис розвитку лоцманських професіоналізмів слід відзначити також прагнення до внутрісистемної уніфікації, вироблення певних словотворчих стереотипів для деяких тематичних підгруп. Напиклад, назви багатьох дій та процесів виражаються іменниками на  –овк – /батОвка, байлОвка, зжилОвка, шлигОвка/, так само назви багатьох предметів /видів кріплень, плотового спорядження тощо/: байлОвка, шОвка, помочОвка. Поширені дієслова з префіксом с- на –увати, ювати,  утворені від назв плотових з’єднань: скОльчувати /від кільце/, спакльОсувати /від пакльОс/, спарОвувати. Активізувався словотворчий тип прислівників на –ошн –о, ‘ошн –о, –ишн –о  з префіксом по–, що означають способи переправи через пороги, очевидно, під впливом російської та білоруської мов: попльОношно /від пльОнка/, попленИшно /від плениця/, погребйОношно. Активно реалізуються морфолого-синтаксичний та лексико-семантичний способи словотворення /прибАушний, партійонний, тижньОвий, горІшній,  гніздО, пуп, хвіст, помИйниця, крутькО, рАло/.

Показовим є перехід сільськогосподарської лексики у сферу лоцманських професіоналізмів /штиль, рУнка, рАло/, що призводить до її переспеціалізації.

Цікава також закономірність переходу деяких географічних апелятивів у власні назви. Так, у назви каменів переходять назви водних поверхонь і лексичні характеристики стану води /вир, грозА, бук/, у назви забор – деякі назви рельєфу /черІнь, прорізь/, у назви “стежок” – слово течіЯ.

Спеціалізована лексика лоцманів  виявляє великі словотворчі можливості, зокрема вона є основою творення багатьох місцевих ойконімів, соціонімів, антропонімів, мікротопонімів.

Професійне мовлення лоцманів має багату і розгалужену фразеологію, в якій сильний образний, фольклорний елемент.

Значна частина лоцманських професіоналізмів проникла в загальновживану лексику говірок лоцманських поселень. Освоєння їх відбулося по-різному. Якщо, наприклад, слова лОцман, партійОнний збереглися як історизми, то замість плИтники часто вживається плотовщикИ, замість стать – клас /відповідно первоклАсний лОцман, второклАсний лОцман/, а дЯдя у специфічному значенні  взагалі не вживається /очевидно, внаслідок існування омоніма на позначення родинних зв’язків/. Окремі суто специфічні слова  зазнають дії законів “народної етимології”: Одміть “етимологізується” як  Одміль, припОра – як припОна, особливо в мовленні середнього і молодшого поколінь.

Поки існувало лоцманство, чимало слів і зворотів увійшло в науковий обіг, частина їх закріпилася назавжди.

Ще у XVII–XVIII ст. окремі народні назви порогових сплавників  та інша лексика порогового сплаву потрапляли в козацькі літописи та документи, а звідсіля – в інакомовні офіційні й літературні джерела /переважно російські, французькі та польські/, тобто в певній мірі проникали в тогочасну  нормативну термінологію.

З того часу, як лоцманство стало офіційною інституцією, народні лоцманські професіоналізми систематично проникають в мову наукових праць та офіційних документів. Автори уживали їх, не маючи потрібних наукових термінів для відповідних реалій. Окрім технічних пояснень та зауважень типу “як говорять лоцмани”, “народне слово”, дослідники користувалися такими засобами виділення, як лапки, підкреслення тощо. Часто лоцманська спеціальна лексика виділялася тільки на початку монографії, статті чи документа, а далі входила в авторську мову  на рівних правах з науковою термінологією. Подібне спостерігаємо і в наш  час  у працях фахівців лісосплаву, судноводіння. Коли для предмета чи явища ще не вироблено технічної назви або коли загальна технічна назва реалії не підходить для її різновиду. Останнє особливо характерне для басейну Дніпра, де свої правила плотосплаву і конструкції плотів проіснували до припинення транспортування лісу в плотах /тобто до 50-х рр. ХХ ст./.

Зворотний процес – проникнення наукової, літературної термінології, зокрема іншомовної, у професійне мовлення лоцманів також спостерігається, особливо він інтенсифікувався наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., коли в лексику лоцманів увійшли слова парохОд, трос, шлиг та інші. Привертає увагу творення нових одиниць спеціальної лексики на основі старих моделей / полупарохОд/.

Досить широке вживання деяких лоцманських термінів у мові етнографічних, історичних та технічних праць свого часу, проникнення їх в мову художньої літератури та фольклору, а також оригінальність та історичне значення самого лоцманства, – це ті фактори, завдяки яким частина лоцманських професіоналізмів з повним правом може увійти /з відповідними примітками/ до словників літературної та загальнонародної мови. Це стосується, зокрема, таких історизмів, як професійні назви лоцманів.

У наш час вивчення лоцманських професіоналізмів має значення не лише для пізнання принципів творення і тенденцій розвитку народної спеціальної лексики, а й практичне – для створення словника українських народних промислів, який давно вже на потребі часу, почасти для формування систем наукової водницької термінології.  Воно також дає матеріал для етимологічних студій.» – Цією слушною думкою завершує свою наукову працю поет і науковець, дослідниця професійної лексики лоцманів Дніпровських порогів Наталка Нікуліна.

Власне, її висновки не мають часу давності. Вони актуальні й нині і потребують поглибленого дослідження і вивчення сучасними науковцями – мовознавцями заради збереження і нового імпульсу до розвитку нашої багатющої української мовної скарбниці.

Таїса Ковальчук (ліворуч), Наталка Нікуліна і Наталя Старюк. Облрадіо, 1996 рік

Варто було б видати окремою книгою дисертацію кандидата філологічних наук, поетеси Наталки Нікуліної, про що писав 25 липня 1979 року у своєму листі до Наталі (щоправда мова там йшла про статтю для українського журналу) Павло Загребельний: «Шановна Наталю! Сердечно дякую Вам за лоцманську мову!  Робота страшенно цікава (особливо розділ про плотогонів, хоч мені він особисто зараз не так потрібен). Багато чого я тут почерпнув, навчився, довідався. З отих вступних і заключних розділів треба було б зробити статтю й надрукувати у «Вітчизні» або в «Жовтні». Це ж унікальний матеріал. Творчих Вам успіхів. З щирим вітанням – П. Загребельний».

 Бібліографічні посилання:

  1. Л.И. Скворцов. Норма. Литературный язык. Культура речи. Зб. ”Актуальные проблемы культуры речи”. М., «Наука», 1970. с. 70.
  2. В.В. Мавродин. Русское мореходство на южных морях. Симферополь. 1955, с. 6-22.
  3. Археологічні пам’ятки УРСР, т.1. К., вид. АН УРСР, 1949, с.94.
  4. К.С. Бадигин. По студеным морям. М., Географиз. 1956. с.16,19,21,208-209. «Журнал министерства путей сообщения». СПБ., 1874, кн.3, с.59.
  5. Архив Юго-Западной Руси, ч.VII, т. І. К., 1886, стор. 84.
  6. Извлечение из сочинения Михайла Литвина. «Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси». вып. І (ХVIст.). К., 1890. с. 50, 53.
  7. Феодосий. Материалы для историко – статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия, вып.І, Екатеринослав, 1880, с. 510.
  8. Herby rycerstwa polskiego przez Bartosza Pa prockiego. Krakow, 1858, стор. 157.
  9. Дневник Эрика Лясоты из Стеблева. «Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси», вып. І (XVI cт.) . К., 1890, с. 164.
  10. «Записки одесского общества истории и древностей» (у наших посиланнях надалі скорочено ЗООИД), т.VI. Одесса, 1867, стор. 52.
  11. Геродот. История. Л., « Наука», 1972, стор. 88.
  12. ЗООИД. т. VI, стор. 53-54.
  13. Описание Украины Боплана. Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси, вып.2 (первая половина XVII ст.). К., 1896, стор. 314.
  14. Chevalitr [ Pierre] / La guerre des cosaques contre la Pologne. Bibliotheque Russe et Polonaise, vol. VII. Paris, 1859. стор.18 – з Боплана.
  15. А. Скальковский. История Новой Сечи или последнего коша запорожского, ч.І. Одесса, 1846, стор. 293.
  16. Д.И. Эварницкий. Источники для истории запорожских козаков, т.І. Владимир. 1903, стор. 696.
  17. Летопись Самовидца, згадуване видання, стор. 193.
  18. Д.И. Эварницкий. Источники…, т.І, стор. 690, 694.
  19. .С.И. Мышецкий. История о казаках запорожских. Одесса, 1852, стор. 21.
  20. «Летопись екатеринославской ученой архивной комиссии», вып.5. Екатеринослав, 1909, стор. 25-26,36, 56, 62, 83-85.
  21. ЗООИД, т VII, Одесса, 1868.
  22. Устное повествование … Никиты Леонтьевича Коржа. Одесса, 1842, стор. 66-73.
  23. Д.И. Эварницкий. Запорожье в остатках старины и преданиях народа, т.І, СПб., 1888, стор. 179 -182.
  24. Записка о Днепровских порогах, судоходстве в них и лоцманском при них обществе. «Журнал министерства путей сообщения».СПб., 1874, кн.ІІ, экономический отдел, стор. 8-10.
  25. А.С. Афанасьев-Чужбинский. Собрание сочинений, т.VII. СПб., 1893, стор. 68.
  26. Архів Дніпропетровського історичного музею ім. акад. Д.Яворницького, п-14,№ 746.
  27. Ф. Энгельс. Об общественных отношениях в России. К. Маркс и Ф. Энгельс. Избранные произведения,т.ІІ. М., Госполитиздат, 1948, стор. 44.
  28. “Журнал мирской сходки днепровских лоцманов” від 4/І – 1850. Архів Дніпропетровського історичного музею. №5 305.
  29. Дніпропетровський облдержархів, ФР-2693 /Протоколи засідань Лоцмансько-Кам’янської сільради за 1932–1933 рр./, арк. 57. 74. 86 та ін.
  30. В. Сидоров. Окольной дорогой. Путевые заметки и впечатления . СПб., 1891, стор. 296.
  31. А.Южный. На Днепровских порогах и два дня у штундистов. «Вестник Европы», 1881, т.IV, стор. 405.
  32. Д.И. Эварницкий. Запорожье в остатках старины и преданиях народа, т.І . СПб., стор. 121.
  33. .Каталог Екатеринославского областного музея имени А.Н. Поля. Екатеринослав, 1905, стор. 210.
  34. А.С.Иловайский. Днепровские пороги. К., 1911, приложения, стор. 65-12.
  35. Архів Дніпропетровського історичного музею, п-14, № 746.
  36. Д.И. Эварницкий. Переправа через Днепровские пороги. «Исторический вестник». СПб., 1888, т. ХХХІ.
  37. Д.И. Эварницкий. Запорожье в остатках старины и преданиях народа, т. І. СПб., 1888, стор. 119, 126.
  38. Матеріали до вивчення виробничих об’єднань, вип. І. Дніпровські лоцмани. К., вид. ВУАН, 1929, стор. 125-129.
  39. Від упорядників, у кн.: Співанки – хроніки. К., «Наукова думка»,1972, стор. 8.
  40. В.П. Петушков. Лингвистика и терминоведение. Зб. “ Терминология и норма”. М., «Наука», 1972, стор. 103.

Мене цікавлять пороги

Я хочу бути в курсі всього, над чим ви працюєте і не хочу пропустити нагоди допомогти, тому надсилайте мені новини, інормацію про проекти та інші корисності на пошту!