СКІФСЬКИЙ АРИСТОКРАТИЧНИЙ КУРГАН БЛИЗНЮК 2

На південній околиці м. Дніпропетровськ розташовувалися два кургани Близнюки, які у XIX ст. вважали найбільшими серед курганів передмістя (Кащенко 1887, с. 52—53). Один курган (Близнюк 1), енеоліту—бронзового віку, розкопала у 1967 р. Л.П. Крилова, другий (Близнюк 2), скіфський, досліджений у 2007 р. експедицією Дніпропетровського національного університету (Ромашко 2009; Ромашко, Скорый 2009; 2009а; Скорый, Ромашко 2009; Romashko, Skory 2009). Інформаційний потенціал цієї визначної пам’ятки розширено за рахунок вивчення антропологічних і зоологічних решток, визначення виробів з органічних матеріалів, видової належності тварин, зображених на деяких речах (Потехина 2009; 2009а; Журавлев 2009; Булахов, Пономаренко 2009; Крупа 2009; Сергеева 2009).
Конструкція кургану. Курган мав висоту 7,05 м і діаметри 54,0 та 50,0 м. Його оточувала крепіда з гранітних каменів завширшки 2.0— 4,0 м. У центрі кургану, на давньому горизонті (ДГ), був облаштований обмежений викидами майданчик неправильної прямокутної форми розмірами 16,0 х 6,5 м, до якого вели три проходи-доріжки. На цьому майданчику й концентрувалися всі культово-ритуальні комплекси: вхід до поховальної камери, кінські могили, продовольча яма-льох і рештки будівельної офіри (скупчення розрізнених кісток нижньої частини скелету людини на ДГ, під материковим викидом). Майданчик був прикритий рядниною і накатом з дубових колод і плах завдовжки 7.0— 7,5 м і діаметром 0,25—0,35 м, що перекривали також вхідну яму поховання та кінські могили, а дошки чи ляда з них — яму-льох.
Будівництво насипу здійснювали одночасно з оформленням центрального майданчика. Вали насипу складені з дернових блоків у три прийоми і перекриті шаром однорідного чорнозему (рис. 1).

Рис. 1. Курган Близнюк 2: І – план (1 – поховання, 2 – яма-льох, 3 – могили коней, 4 – грабіжницька яма); II – профілі центральної бровки.

Конструкція могили. Поховання здійснене в катакомбі (рис. 2). Вхідна яма прямокутної в плані форми, розмірами 2,9 х2,5 м і завглибшки 4,3 м (тут і далі глибини подано від ДГ), орієнтована з північного північного сходу на південний південний захід. На дні вирито пандус завдовжки 2,2 м і завширшки 0,95—1,00 м, що вів до входу в поховальну камеру, розташовану на північний північний схід від вхідної ями. Вхід у камеру, завширшки 1,9 м і заввишки 1,6—1,7 м, був закритий дерев’яним заслоном — плахами, з’єднаними залізними скобами.

Рис. 2. План і перетин поховальної споруди

Поховальна камера неправильної трапецієподібної в плані форми, розмірами 6,15 х 5,60 м, орієнтована з південного сходу на північний захід. Перепад рівнів дна між вхідною ямою та камерою становив 1,4 м. Дно камери було вимазане крейдою і вкрите рослинною підстилкою. На дні камери вирито яму розмірами 3,00 х 1,35 м, орієнтовану з південного заходу на північний схід. її глибина від долівки камери 1,4 м. Саме в ній і було поховано небіжчика — 25—30-річного чоловіка, від якого збереглися тазові кістки та частина хребта. За цими останками встановлено, що він лежав випростано на спині головою на південний схід.

За конструктивними особливостями насипу, деталями поховального ритуалу та інвентарем курган надійно датується кінцем V ст. дон. е. (Ромашко, Скорый 2009, с. 83—87). Зауважимо, що в Північнопричорноморському степу скіфські елітні поховання V ст. до н. е. не мали таких масштабних насипів. Вони характерні для аристократичних поховань IV ст. до н. е. (Мозолевский 1986, табл. 1). Єдиним винятком є курган Солоха, над первинною могилою якого зведено насип заввишки близько 15,0 м (Манцевич 1987, с. 9). Тобто, Близнюк 2 за розмірами насипу та підземної камери є другим після Солохи курганом скіфської знаті V ст. до н. е. у вказаному регіоні і найбільшим у Дніпровському Надпоріжжі. Це, а також поховальний інвентар, що залишився після пограбувань, надає підстави розглядати цей курган як місце упокоєний особи царського рівня. Поховальну камеру грабували щонайменше двічі.Поза увагою грабіжників лишилися кін­ські могили та продовольча яма-льох.

Рис. 3. Кінські могили. План і перетин (позиції відповідають номерам могил)

Кінські поховання. Три кінські могили (рис. 3) — двох жеребців і кобили — влаштовані на головному (південному) в ряд у ямах розмірами 1.75—2,00 х 0,80 м за глибини 1.0- -1.3 м. Коні орієнтовані головами у бік поховальної камери. Від вузди збереглися затиснені щелепами залізні вудила та псалії.

Подібні двоскладові петельчасті вудила (тип 1.3, за О.Д. Могиловим) відомі впродовж усього скіфсвкого часу (Могилов 2008, с.213, рис. 2, 13—37), але найбільшого розповсюдження вони набули у V— IV ст. до н. е. (Ильинская 1968, с. 114). S-подібні псалії з двома отворами (тип II.5.2.2, за О.Д.Могиловим) трапляються у вузді другої половини VI—IV ст. до н. е. (Могилов 2008, с. 37, 254, рис. 39, с. 290, рис. 75, с. 291, рис. 76, с. 292, рис. 77), але дослідники слушно зауважують, що вони більш притаманні пам’яткам V ніж IVст. до н. е. (Ильинская, 1968, с. 118).

Рис. 4. Продовольча яма-льох: план і перетин

Продовольча яма-льох  (рис. 4) прямокутної в плані форми, розмірами 1,7 х 1,6 м і завглибшки 1,2 м, була вирита за 1,8 м від вхідної ями катакомби. В ній стояли дві дерев’яні таці зі значною кількістю кісток коня та дрібної рогатої худоби і бронзовий казан з раструбоподібним піддоном та сферичним тулубом з горизонтальними ручками (рис. 5), що містив розчленований кістяк жеребця.

Рис. 5. Бронзовий казан: 1 — вид збоку; 2—3 — деталі

Казан, за А.П. Манцевич (1961, с. 150), на­лежить до другої групи, за М.С. Синіциним (1967, с.42) – до третього типу.  Більшість таких казанів датується V ст. до н. е. (Сидоренко 1964, с. 193, рис. 4; Мухопад 1981, с. 93, рис. 1.1.; Манцевич 1987, с. 88, 99, кат. 74; Скорый 1997, с. 47 – 48, 59, рис. 45; Гребенников 2008, с. 46-47, 52, 145, рис. 13, 4). Поодинокі екземпляри відомі в комплексах VІІ —VI та ІV ст. до н. е. (Галанина 1997, с. 233, № 105, табл. 41, 105; Канторович, Эрлих 2006, с. 122, 188, кат. 62).

Інвентар з поховання. З-поміж інвентарю in situ (умовно) збереглися уламки залізного наборного портупейного паска в районі тазових кісток небіжчика. Інші речі переміщені грабіжниками. Вцілілі знахідки репрезентують усі категорії матеріальної культури, що трапляються в скіфських похованнях, окрім того, серед них є оригінальні та навіть унікальні вироби.

Озброєння. В кургані був похований воїн, споряджений наступальною зброєю і металевим захисним обладунком. Бронзові втулкові трилопатеві вістря стріл входили до складу трьох сагайдаків (рис. 6 22 – 25). Рештки двох, що містили 121 та 166 вістер, знаходилися в заповненні поховальної ями, третій сагайдак зруйнований грабіжниками. Вістря стріл із нього (39 екз.) були розсіяні по камері. Типологічно близькі вістря трапляються переважно в пам’ятках V ст. до н. е. (Ильинская 1968, табл. V, 11—15; Ковалева, Мухопад 1979, с. 122, рис. 2, 8; Бессонова, Скорий 1986, с. 160, рис. 2, 2; Шрамко 1987, с. 153, рис. 73, 7; Евдокимов, Фридман 1987, с. 99, рис. 11, 5; Ковалев, Полин 1992, с. 42, рис. 6,1—4,10—18, 25—35, 49—53). Показова відсутність у сагайдачних наборах з кургану Близнюк 2 тригранних вістер, їх поєднання в одному комплексі з трилопатевими  здебільшого характерне для IVст. дон. е.

Рис. 6. Вироби з бронзи та золота: 1—14, 16 — панцирні пластини; 75, 17— фрагменти портупейного паска; 18 — з’єднані кільця; 19— намистина; 20— підвіска; 21 — ворварка; 22—25— наконечники стріл; 26— каблучка; 27 — чаша черпака-кіафа (19, 20, 26— золото; інше — бронза)

До сагайдаків, імовірно, належать кістяний гравірований виріб (рис. 13, 3) прямокутньої форми з отвором у центрі (застібка?) та залізна кругла бляха (рис. 7, 18) з деталями, що надавали можливості закріпити її на тверду (дерев’яну?) основу. Круглі бляхи для оздоблення сагайдаків чи торитів засвідчені саме для V ст. до н. е. (Ковпаненко 1967, рис. 48; Черненко 1981, с. 44, рис. 27, 2).

Меч, зважаючи на форму леза у вигляді видовженого трикутника (рис. 7, 20), ймовірно, мав антенне навершя та вузьке метеликоподібне перехрестя (II відділ, II підвідділ, 2 тип, за А.І. Мелюковою: 1964, с. 58). Канелюри у верхній частини леза прикметні для зброї V ст. до н. е. (Полин, Кубышев 1997, с. 41).
Від списа збереглися лише деталі: втулка вістря і вток.
Захисний обладунок представлений фрагментами наборного пластинчастого панциря та двох портупейних пасків і ворварками (рис. 6,1-17,21; 7, 1-17, 19).
Прикраси нечисленні, але доволі інформативні в сенсі встановлення прижиттєвого статусу небіжчика. Це золоті каблучка-печатка, на щитку якої вигравіровано одягненого в костюм варварського типу бородатого чоловіка — спершись на ліве коліно, він готується до пострілу з лука (рис. 6, 26); пустотіла підвіска у вигляді голови безрогого лося (рис. 6, 20); пустотіла намистина з чеканним орнаментом (рис. 6, 19), а також бронзові подвійні кільця з трьома шишечками зовні (рис. 6,18).
Каблучка, за О.Я. Невєровим, належить до другого типу металевих перснів з гравіровкою на щитку, які виготовляли грецькі ювеліри в першій половині V ст. до н. е. (Неверов 1986, с. 18).

Прямі аналогії підвісці у вигляді голови лося в колі золотих скіфських та античних прикрас Причорномор’я нам невідомі. Загалом зображення цієї тварини рідко трапляється тут на золотих виробах (Силантьева 1959, рис. 38, 8—10; Артамонов 1966, № 102, 105). Водночас образ лося був вельми поширений у мистецтві населення скіфської доби східноєвропейського Лісостепу (Шрамко 1971, с. 101—102; Шкурко 1976, с. 96—97). Йдеться, зокрема, про бронзові бляхи у вигляді голови лося. Вони набули розповсюдження наприкінці VI—Уст. до н. е., але більше притаманні V ст. до н. е. (Скорый 2006, с. 155—156; там і бліографія).
Золота рифлена намистина належить до типу прикрас, доволі поширених у Північному Причорномор’ї в V – IV ст. до н. е. Найближчі їй зразки без кантика біля отворів походять виключно з пам’яток кінця V ст. до н. е. (Онайко 1966, с. 113, табл. XXI, 3; XXIII, 1; Битковский, Полин 1987, с. 80—82, рис. 9, 2).
Найраніші подвійні кільця датуються початком V ст. до н. е. (Ильинская 1968, с. 148). Прямі аналогії кільцям з Близнюка 2 походять з курганів V ст. до н. е. поблизу с. Аксютинці в Посуллі (Ильинская 1968, с. 149, табл. XXVI, 8, 10) та кургану 3 (поховання 2) біля с. Богданівка (Битковский, Полин 1987, с. 79—80, 82, рис. 7, 8).
Культові речі. Можна припустити культове призначення п’яти кігтів бурого ведмедя, виявлених у заповненні поховальної ями. Подібні знахідки в скіфських похованнях нечисленні: гробниця 2 кургану Реп’яхувата могила, гробниця кургану 2 Люботинського могильника, Центральна могила Великого Рижанівського кургану (Ильинская, Мозолевский, Тереножкин 1980, с. 48, рис. 19; Бандуровский, Буйнов, Дегтярь 1998, с. 152, рис. 5, 5, с. 153; Скорий і ін. 1999, с. 95, рис. 1, 44—46, с. 98). Зуби ведмедя та інших хижих тварин трактують як амулети-обереги (Фіалко 1996, с. 97—98). Ймовірно, і знахідки ведмежих кігтів також слід розглядати як апотропеї (Косарев 2008, с. 54), що мали захищати небіжчика від злих сил. Окрім того, оскільки п’ять кігтів лежали в анатомічній послідовності, в них можна вбачати рештки ведмежої лапи. Останнє дозволяє згадати групу бронзових прикрас кінського спорядження — блях V ст. до н. е. у вигляді «ведмежої лапи» (Ильинская 1968, с. 132; Могилов 2008, с. 52—53), що мали сакральномагічний характер.
З культовою практикою пов’язані і знайдені в заповненні камери шматки реальгару та крейди (Скорий 1990, с. 27—28; Ольховский 1991, с. 159-160).
Посуд, який зберігся, нечисленний і фрагментований. Це чашечка від бронзового черпака-кіафа, ручка бронзового кіліка й електрове окуття дерев’яної чаші. Зауважимо, що чашечка від кіафа (рис. 6, 27) має спеціальний паз для закріплення ручки. Це поки що єдиний відомий нам екземпляр, що складався з двох частин. У цілому металеві черпаки-кіафи відносяться до категорії античного посуду V—IV ст. до н. е., яка рідко трапляється в елітних скіфських похованнях Північного Причорномор’я (Черненко й др. 1986, с. 206—344; Ковпаненко, Бессонова, Скорий 1989, с. 102, рис. 31, 14). У зонах контактів з античними центрами кіафи у складі інвентарю скіфських поховань (причому рядових) відомі краще (Мелюкова 1975, с. 168, рис. 43, /7-72, рис. 50,1-4).
Наявність у складі поховального інвентарю спеціального посуду для розливання та споживання вина (кіаф, кілік, дерев’яна чаша) дає підстави припускати, що в могилі, безумовно, мала бути й амфора (амфори). На користь цього свідчать два фрагменти амфор, знайдені в грабіжницькому розкопі. Так само, виходячи з наявності в камері кісток тварин, просякнутих мідними оксидами, тут був і бронзовий казан, винесений грабіжниками.

Рис. 7. Вироби з заліза: 1—17— панцирні пластини; 18 — деталь сагайдака?; 19 — ворварка; 20 — клинок меча; 21 — ніж

Знаряддя нечисленні. Серед залізних виробів — ніж з кістяним руків’ям із двох пластин (рис. 7, 21) і тригранне в перетині шило. Такі ножі (підтип 1 типу 2 підгрупи Б, за Б.А. Шрамком: 1983, с. 54,78, табл. 5, 16, 18) набули значного поширення в Скіфії від V ст. до н. е. (Петренко 1967, с. 26—28).
Шила в скіфських похованнях трапляються нечасто, і в чоловічих похованнях вони іноді фіксуються в сагайдаках або торитах разом зі стрілами (Привалова, Зарайская, Привалов 1982, с. 157; Кубышев, Куприй, Ковалев 1999, с. 143; Мелюкова 1999, с. 71, 76; Скорий і ін. 1999, с. 98). Ймовірно, шило використовували для вилучення уламків древка із втулки стріли. Тож не виключено, що шило з Близнюка 2 також пов’язане з одним із сагайдаків.
Вироби з каменю представлені великою пласкою плитою — абразивом з пісковику для обробки металевих виробів, уламком розтирача чи лощила і разбитою галькою. Аналогії першому знаряддю трапляються і на поселеннях, і в похованнях (Бессонова, Скорый 1986, с. 160, рис. 2, 4).
Знаряддя з кістки виготовлені з лопаток великої тварини. Використання подібних інструментів для земляних робіт фіксується вже в пам’ятках доби бронзи (Андросов 1984, с. 97—105). Останнім часом вони привертають увагу й скіфологів (Мозолевский, Полин 2005, с. 256).
Речі невідомого призначення. В поховальній камері збереглися обривки тканин з вовни та середньоазійського бавовника, шматки шкіри та два уламки круглих в перетині дерев’яних брусів.

Рис. 8. Інкрустаційні пластини з зображенням колісниці

Різьблена кістка. Найефектнішою групою знахідок із могили є цілі й фрагментовані вироби з кістки (95 екз.), переважно слонової. Більшість — це інкрустаційні пластини, що прикрашали дерев’яні вироби. Є також декілька кілець і предмет, схожий на шахового пішака. За формально-типологічними ознаками серію пластин можна поділити на дві групи — фонові (рис. 8; 9; 10, 1-2, 5-10, 12; 11, 19-22) та обрізані (рис. 10, 11; 11, 1-18, 25, 27, 28; 12, 1—28; 13,1, 2). Пластини першої групи характеризуються наявністю на лицьовому боці гравірованих зображень — сюжетних антропоморфних, зооморфних, рослинних і геометричних
орнаментів. Пластини другої групи представляють собою обрізані по контуру гравіровані антропоморфні зображення, архітектурні деталі, а також у вигляді геометричних фігур та ін.

Рис. 9. Інкрустаційні пластини з зображенням гепарда

Найцікавішими із фонових зображень на прямокутних пластинах є динамічні сцени перегонів двокінних колісниць з молодим оголеним юнаком-візником, за плечима якого розвівається плащ-гімапігон (рис. 8). Певні труднощі в інтерпретації цього сюжету спричинено тим, що колісничні керують парами, а не квадригами, тобто їх неможливо пов’язати з богами, приміром, Посейдоном чи Геліосом, незмінним атрибутом яких були четвірки коней.
Між тим, дані писемних та образотворчих джерел не завжди співпадають. У античному вазописі є й зображення богів, які керують парою коней (Менар 1993, с. 280, рис. 225). Загалом у грецькій міфології відомо багато богів і міфологічних сюжетів, пов’язаних з колісницями. Можна згадати Фаетона, Лаомедонта,
Еномая, Діомеда, Іпполіта, Амфіарая, Главка, сина Сізіфа, Іасіона, Салмонея, Лая. З цього списку найбільшу цікавість у сенсі зіставлення із зображеннями з Близнюка 2 являє Еномай, який, згідно з міфом, гине під час перегонів на колісницях, перемога в яких надає право нареченому-претенденту Пелопсу одружитися
з Гіпподамією, дочкою Еномая (Грейвс 1992,с. 297—299; Гигин, Фаб. 84). Привертає увагу, що і в писемних джерелах є відомості про те, що Еномай та його суперник Пелопс керували не квадригами, а парою коней і без візників (Грейвс 1992, с. 297-298).

Фото 1. Ерот

За аналогію вигравірованому на кістці зображенню колісниці, щоправда запряженої четвіркою коней, можна навести відому пластину – деталь оформлення саркофага з кургану Куль-Оба, що ілюструє міф про синів
Леди — Кастора та Поллукса, які викрали дочок царя Левкіппа. Юнак-візник також зображений оголеним, його плащ розвівається за спиною (Передольская 1945, с. 75, табл. IV). До речі, зображення юнака, який керує парокінною колісницею, представлене на золотій каблучці, знайденій у кургані 24 другої половини
Уст. до н. е. в уроч. Перещепине поблизу Більського городища (Кулатова, Супруненко 2009, с. 244-246, рис. 16).

Рис. 10. Інкрустаційні гравіровані пластини та їхні фрагменти

Вражає витончене зображення на трапецієподібній пластині молодого оголеного крилатого чоловіка, який тримає в руках пасок-теній з пряжкою у вигляді колеса з чотирма шпицями (рис. 10, 12; фото 1). Його доцільно персоніфікувати з Еротом, який, як і інші боги кохання грецького пантеону — Гіммер, Поф (Пот), Антиерот, починаючи з V ст. до н. е., антропоморфізується. їх почали зображувати в образі молодих фізично досконалих людей, а наприкінці елліністичного періоду вони постають як крилаті хлопчаки з луком (Менар 1993, с. 213; Петискус 2000, с. 102). Одним із атрибутів Ерота є предмет у вигляді колеса на паску-тенії (Петискус 2000, с. 136), аналогічний зображеному на пластині з Близнюка 2. Ймовірно, пасок з таким колесом в античній міфології мав жорстку семантичну прив’язку. В Іліаді згадується, що Афродіта воло-
діла чарівним паском, що збуджував чоловіче бажання (Гомер. Илиада, XIV, 209—216). Пізніше, в римський час, цей пасок отримав назву цестуса.
Аналогією гравірованому зображенню Ерота на кістці може слугувати пластина зі слонової кістки, що прикрашала покришку дерев’яної скриньки зі знатного синдського поховання в кургані 6 групи Семибратніх на Кубані (ОАК 1878, с. XII; Сокольский 1971, с. 97, рис. 27), що відноситься до першого десятиліття IV ст.
до н. е. (Власова 2001, с. 131). На ній зображено Афродіту й Ерота, а з обох сторін від них — колони з іонійськими капітелями.
Витонченим гравіруванням вирізняється й уламок центральної частини пластини з зображенням чоловіка в плащі-гімапігоні, який сидить на якомусь підвищенні у вільній позі (рис. 11, 19). Така поза доволі розповсюджена в іконографії багатьох народів світу як символ панування. Л. Акимова називає цю позу
для зображень Діоніса «жертовною» (Акимова 2007, с. 155). На барельєфі фронтона Парфенона в такій позі подані практично всі чоловічі божества еллінського пантеону (Петискус 2000, с. 22-23).

Фото 2. Гепард

У колі фонових зображень заслуговують на увагу фрагментовані прямокутні пластини з котячими хижаками — три з гепардами (рис. 9; фото 2) і одна з левом (рис. 11, 21). Гепард зображений у спокійній позі. Він сидить поряд із колоною з іонійськими капітелями. Мистецтвознавцями простежені деякі риси динаміки семантики та стилістики зображення хижаків родини котячих у грецькому мистецтві. В VI ст. до н. е. «пантеру» зображували з вишкіреною мордою і в агресивній позі. До IV ст. до н. е. було вироблено новий стиль, що передавав, як і на пластинах з Близнюка 2, спокійну позу тварини з «добродушною» мордою, інколи з висунутим язиком (Цветаева 1977, с. 195-196).
Серед обрізаних зображень найвиразніші чотири. Одне—напівоголений чоловік, який біжить, тримаючи в правій руці довгий жезл-кадуцей. Він одягнений в плащ-гімапігон і капелюх-петас, на ногах крилаті сандалії-ендроміди (рис. 11, 28).

Рис. 11. Інкрустаційні гравіровані пластини та їхні фрагменти

Наявність трьох згаданих предметів одягу та кадуцея дозволяють впевнено ідентифікувати це зображення з богом Гермесом (Грейвс 1992, с. 4; Менар 1993, с. 22). Відомо, що однією з його функцій було супроводження душ померлих до Аїду (Грейвс 1992, с. 46). Як божество, яке пов’язує світ живих і світ мертвих, Гермес
зображений в Одісеї (Гомер. Одиссея, 24,1—5).
Ця його функція психопомпа особливо важлива. Греки не вважали Гермеса богом мертвих, але були впевнені, що душі щойно померлих людей забирає саме він (Злиаде 2002, с. 254).
Гермес пов’язував, таким чином, усі три рівні універсума та в усіх напрямах. Він не тільки супроводжував душі померлих до Аїду, але і виводив їх звідти. Приміром, Гермес виступає посланцем Зевса, який повинен повернути Персефону, полонянку Гадеса (Аїда), в світ живих (Античные гимны 1988, с. 107; Грейвс
1992, с. 65). За часів еллінізму Гермес став покровителем утаємниченого, оккультного знання (Элиаде 2002, с. 254).
Друге зображення — танцівниця, вдягнена в пеплос з клапаном-диплодіоном. У правій руці жінка тримає ногу копитної тварини.
Частина пластини, на якій мала бути вирізана ліва рука, втрачена (рис. 11, 27). Поза, одяг і атрибути цієї фігури дозволяють ототожнити її з менадою, супутницею Діоніса. Близькі зображення менад на золотих пластинахаплікаціях жіночих головних уборів знайдені похованнях скіфської та синдської аристократії IV — початку III ст. до н. е. (ОАК 1871, с. 12; Артамонов 1966, с. 68; Рябова 1979, с. 48—50, рис. 1, /, 4, 5; Мозолевский 1980, с. 133, рис. 68,11; Бессонова 1983, с. 75, рис. 6, 1—4; Кубышев 1985; Бабенко 2005, фото 11,
с. 250, рис. 17, 1-4).
На третій обрізаній пластині представлено вусатого й бородатого одягненого в плащ-хламіду чоловіка, який стоїть у вільній позі (рис. 11, 18). З огляду на те, що чоловік має вигляд старшого за інших богів, зображених
на інкрустаційних пластинах з кургану Близнюк 2, можна припустити, що це Зевс, якого в античному мистецтві обов’язково зображували з бородою.
Виразне зображення чоловіка (рис. 11, 25), одягненого в підперезаний короткий хітон і шолом фракійського» типу (див.: Горелік 1983, с. 19, рис. 7, І—З). Він грає на інструменті на зразок флейти, на лікті висить круглий щит.
Можливо, це зображення бога Ареса. В античній іконографії Ареса атрибутували за щитом, списом, маслиновою гілкою, вовком і дятлом (Менар 1993, с. 191). Ще одним обов’язковим атрибутом був шолом. Ці речі на зображеннях Ареса часто варіювали. Він був малошанованим богом грецького пантеону (Грейвс 1992,
с. 52; Менар 1993, с. 191; Русяева 2005, с. 424, 427), але у варварському, зокрема скіфському, середовищі ставлення до нього було іншим (Бессонова 1983, с. 45—50). Як відомо, Геродот згадує Ареса серед найшанованіших скіфами богів і докладно описує присвячений йому обряд офірування (Геродот, IV, 59, 62).
У серії фонових та обрізаних пластин є також зображення інших богів і персонажів античної міфології (рис. 10, 5—7, 9, 12; 11, 23, 24, 26), але вони надто фрагментовані, аби їх ідентифікувати.

Рис. 12. Вироби з кістки: 1 – 11, 13,15-28- інкрустаційні вставки та смужки; 12, 74-деталі виробу з гравірованим візерунком та його реконструкція; 29 – виріб у вигляді шахового пішака

Антропоморфні та зооморфні зображення з Близнюка 2 не мають аналогій на гравірованій кістці з Північного Причорномор’я. Вони унікальні, хоча подібні за технікою та рівнем майстерності виконання вироби відомі в пам’ятках Європейського та Азійського Боспору.
В колі пластин фонової групи є вузькі смужки: без орнаменту чи з гравірованим геометричним візерунком у вигляді меандра, а також з прямокутними випилами по боках (рис. 10, 3—4; 12, 6, 10, 11, 13). Вони мають надійні аналогії серед решток античних шкатулок, які трапляються в скіфських курганах від Уст. до н. е. (Малий Чортомлик: Мозолевский 1987, с. 71, рис. 6, 33—36), але переважно відомі з курганів скіфської еліти
IV ст. до н. е., приміром, Бердянський курган, Кам’янська Близниця, курган 3 групи Трибратні кургани та ін. (Бокий 1977, с. 202, рис. 2, 13, 15; Андросов, Мухопад 1987, с. 65. рис. 5, 2, с. 70; Бессонова й др. 2008, с. 109).
На нашу думку, прикрасами бічних стінок або покришок шкатулок були і вже згадані гравіровані антропоморфні і зооморфні зображення на пласких прямокутних пластинах. Подібна, надійно документована як інкрустація шкатулки прямокутна пластина зі слонової кістки, на якій вигравіровано Афродіту й Ерота між двома іонійськими колонами, походить з кургану 6 групи Семибратніх, датованого IV ст. до н, е. (Сокольский 1971, с. 97, рис. 27).
Два кільця великого діаметру (13,3 і 22,0 см) зі слонової кістки і виріб у вигляді шахового пішака (рис. 12, 29; 13, 4, 8), ймовірно, були деталями туалетної посудини-піксіди. Такий посуд широко представлений в старожитностях Боспору (Сокольский 1971, табл. XXVI, 9; XXVIII, 2).
Серед групи обрізаних прикрас є пластини трикутної та ромбічної форми і у вигляді серця (рис. 11, 1—14; 12, 1—5, 9, 15— 28), добре відомі як вставки, якими декорувшіи саркофаги боспорського виробництва з поховань еллінської та варварської знаті IV ст. до н. е. (Иванова 1955, с. 428, рис. 25, 26; Сокольский 1969, с. 31,
33, 39; Фиалко 1987, рис. 5, 9, 12). Вважаємо, що прикрасами саркофага були і всі інші обрізані, переважно антропоморфні, зображення з Близнюка 2. В усякому разі пластини різного ступеню збереженості з антропоморфними зображеннями, також обрізані по контуру, задокументовані серед залишків дерев’яних саркофагів у Куль-Обі (Передольская 1945, с. 74), Огузі (Фиалко 1987, с. 135, рис. 5, 1—3) і особливо в склепі Великої Близниці з останками знатного синдського воїна останніх десятиліть IVст. до н. е., де вони найчисленніші (Иванова 1955, с. 428, рис. 25, 26; Сокольский 1969, с. 39, табл. 21).

Рис. 13. Вироби з кістки: 7, 2, 9, 10 — інкрустаційні смужкии; 3 — застібка сагайдака; 4, 8 — кільця від піксід; 5—7, 11, 12— кільця

Наявність у кургані Близнюк 2, найранішій і найпівнічнішій поховальній пам’ятці скіфської еліти в степовому Північному Причорномор’ї, залишків грецького саркофага у вигляді чудово виконаних кістяних інкрустацій переконливо свідчить, що інтенсивна еллінізація скіфської верхівки розпочалася значно раніше, ніж вважалося досі, в усякому разі від кінця V ст. до н. е. Водночас озброєння і антропологічне
визначення вказують на те, що знатний скіф був, у першу чергу, воїном, вершником, імовірно з тих скіфських правителів, котрим подобалося і звучання еллінського музичного інструмента, й іржання бойового коня. За висновком І.Д. Потєхіної, це був фізично дужий чоловік і впродовж тривалого часу міг носити важке
озброєння і металевий захисний обладунок. Вік небіжчика — 25—30 років — не виключає, що він помер наглою смертю.
На закінчення зауважимо, що дата спорудження кургану (не пізніше кінця V ст. до н. е.), поховальний інвентар, розміри насипу та могили надають підстави розглядати Близнюк 2 як один з наймасштабніших після Солохи (первинне поховання) скіфських аристократичних курганів того століття.
Проте Близнюк 2 за деякими ознаками є доволі незвичним на тлі інших курганів скіфської аристократії. Саме місце його локалізації в південній частині Дніпровського Надпоріжжя — значно північніше від області, де, за припущеннями, знаходився Геррос і були сконцентровані могили скіфських царів V— IVст. до н. е., потребує пояснень. Скіфський владика, похований тут, був, найпевніше, басилевсом частини Степової Скіфії, на землях якої він і знайшов останній притулок. Імовірно, тією частиною Скіфії був район, що простягався на південь від сучасного Дніпропетровська, паралельно до Дніпра, вздовж порогів. Скіфські поховання більшої
частини цього району, особливо північної, демонструють для V— IV ст. до н. е. безперечну єдність за деякими рисами поховального обряду, в першу чергу, за типом могил — підбої або бездромосні катакомби (Андросов 1985, с. 125), що вказує на доволі тривале перебування тут якоїсь локальної групи скіфів.
Можливо, ця група кочовиків контролювала один з важливих відтинків водного шляху, яким здійснювалися торговельні зв’язки еллінів з населенням Лісостепу. Йдеться про найскладніші для судноплавства місця в районі дніпровських порогів. Про контроль степовими номадами торгівельних шляхів, що вели з
античних центрів до лісостепової зони, писали неодноразово, найдокладніше В.Ю. Мурзін (напр.: Мурзін 1998). Безумовно, цей чинник сприяв збагаченню скіфської верхівки і посилював сприйняття знаттю різних проявів еллінської культури. Матеріали Близнюка 2 суттєво доповнюють докази на користь цього.
В античній археології та скіфознавстві вважається, що греко-варварська торгівля здійснювалася і суходолом, і головними річками Північного Причорномор’я, що плинуть в меридіональному напрямку, зокрема Дніпром (Брашинский 1984, с. 178; Мурзін 1986, с. 7; 1998, с. 43). На думку В.Ю. Мурзіна, центром уваги скіфів, які прагнули встановити контроль над дніпровським торговельним шляхом, було Нижнє Подніпров’я
і особливо пороги (Мурзін 1986, с. 184; 1998, с. 43). Стосовно Дніпровського Надпоріжжя з автором важко не погодитись. Особливості Дніпра полягали в тому, що до будівництва Дніпрогеса і створення штучних водойм контроль за судноплавством по ньому був доцільний, насамперед, у крайніх точках порожистої частини річки, тобто на початку (Кодацький) та наприкінці (Вільний) порогів. Пороги були розташовані між сучасними пунктами Старі Кодаки та Лоцманська Кам’янка, поблизу якої і знаходився Близнюк 2. З цього погляду показовими є свідоцтва щодо створення запорізькими козаками в XVII—XVIII ст. саме тут спеціальних служб, які виконували митні, охоронні та лоцманські функції (Макаревский 2000, с. 179—180,272).
Слід зауважити, що ця ділянка Надпоріжжя була центром контролю над Нижнім Подніпров’ям і пов’язаними з ним суходольними та водними шляхами впродовж декількох тисячоліть, про що свідчить незвично щільна на тлі інших районів Подніпров’я концентрація пам’яток. Тут, на порожистих островах і по
обох берегах Дніпра, є стоянки мезо-неолітичної доби, поселення і могильники бронзового віку, раннього середньовіччя та Київської Русі (Сміленко 1969; 1975; 1984; Ковалева 1980; 1981; Яворницький 1989; Бінкевич, Камеко 2008 та ін.). На особливу увагу заслуговує наявність тут і укріплених пунктів, як черняхівске городище Башмачка (Сміленко 1975, с. 51—57), що за 25 км від початку порогів. На думку Б.О.Рибакова, ті, в чиїх руках була ця фортеця, володіли й усією територією торгівлі слов’янського Середнього Подніпров’я з римським Причорномор’ям (Рибаков 1982, с. 44).
Видається, що умови торговельного сполучення Дніпром у ранньому залізному віці суттєво не різнилися від тих, що фіксуються за документами XVIII ст. Судна могли здолати пороги тільки навесні. Ті ж, що рухалися влітку й восени, розвантажувалися перед порогами, товари везли суходолом 70 верст і в Олександрівській
фортеці (м. Запоріжжя) вантажили на інші судна. Товари допроваджували вверх за течією кожної пори року. Шлях суходолом пролягав правобережним Надпоріжжям через Башмачку на північ через р. Сура повз могили Близнюки до Кодацьких порогів (Яворницький 1989, с. 28; Бінкевич, Камеко 2008, с. 14). Викладене в цілому відповідає свідоцтвам античних авторів, які стверджували, що греки були знайомі тільки з гирлом та пониззям головних річок північнопричорноморського басейну. Зокрема, Дніпро їм був відомий до порогів. Серед чинників такого незнання античними авторами названо небажання кочовиків спілкуватися з іншими народами, котрим вони перешкоджали доступ у свої землі річкою (Брашинский 1984, с. 178), або, іншими словами, їхнє прагнення зайняти статус посередників у торговельних і політичних стосунках населення античних міст з віддаленішими племенами варварського світу.
Таким чином, очевидно, що Близнюк 2 дійсно був розташований на перехресті річкових та суходольних шляхів, які в скіфський час пов’язували значні території північного Степу та Лісостепу з грецькими полісами. Ймовірно, не випадково для будівництва кургану, в якому поховали господаря Надпоріжжя кінця V ст.
до н. е., обрали ділянку плато, звідкіля відкривається долина Дніпра на десятки кілометрів, на що зауважували ще катеринославські краєзнавці XIX ст. (Кащенко 1887, с. 52—53).
Масштаби кургану Близнюк 2, наведені Геродотом свідоцтва зі скіфської династичної історії, а також аналіз поглядів щодо зіставлення місць поховання скіфських царів V ст. до н. е. з конкретними елітними курганами
Європейської Скіфії дозволяють запропонувати версію про захоронення в цьому кургані Оріка (Скорый, Ромашко 2009; Ромашко, Скорый 2009, с. 100—109) — молодшого сина царя Аріапіфа, народженого від шлюбу батька зі скіф’янкою Опойєю. На нашу думку, Орік, на відміну від Октамасада, середнього сина
Аріапіфа, який убив старшого зведеного брата — еллінофіла Скіла, не був верховним царем, а лише правителем однієї з частин Скіфії, яка охоплювала північну територію Дніпровського правобережного Надпоріжжя.

АкимоваЛ. Искусство Древней Греции. Классика. — СПб., 2007.
Андросов А. В. Об одной из категорий орудий труда эпохи бронзы // Проблемыи археологии Поднепровья. — Днепропетровск, 1984. — С. 97—105.
Андросов А.В. Надпорожская группа памятников Степной Скифии // Проблемы археологии Поднепровья. — Днепропетровск, 1985. — С. 120—127.
Андросов А.В., Мухопад С.Е. Скифский аристократический курган «Каменская Близница» // Памятники бронзового й раннего железного веков Поднепровья. — Днепропетровск, 1987. — С. 54—74.
Античные гимны. — М., 1988.
Артамонов М.И. Сокровища скифских курганов. — Прага; Л., 1966.
БабенкоЛ.И. Песочинский курганний могильник скифского времени. — Харьков, 2005.
Бандуровский А.В., Буйнов Ю.В., Дегтярь А.К. Новые исследования курганов скифского времени в окрестностях г. Люботина // Люботинское городище. — Харьков, 1998. — С. 143—182.
Бессонова С.С. Религиозные представлення скифов. — К., 1983.
Бессонова С.С., Быковская Н.В., Детерлинг Й., Ломтадзе Г.А., Лопенц А., Кройц П.А., Трейстер М.Ю. Трехбратние кургани. Курганная группа второй половини IV—III вв. до н. з. в Восточном Криму. — Симферополь; Бонн, 2008.
Бессонова С.С., Скорий С.А. Погребение скифского воина из Акташского могильника в Восточном Крыму // СА. — 1986. -№ 4.- С. 158-170.
Бінкевич В.В., Камеко В.Ф. «…Град ім’ям Пересічень». Краєзнавчі нариси про пам’ятки Надпорожжя. —
Дніпропетровськ, 2008.
Битковский О.В., Полин С.В. Скифский курган у с. Богдановка на Херсонщине (к проблеме хронологии памятников V—IV вв. до н. з.) // СкифьІ Северного Причерноморья. — К., 1987. — С. 74—85.
Бокий Н.М. Скифские кургани в бассейне р. Большая Вись на Кировоградщине // Скифы й сармати. — К.,
1977. – С. 200-207.
Брашинский Й. Б. Торговля //Античные государства Северного Причерноморья. — М., 1984. — С. 174—197 (серия Археология СССР).
Булахов В.Л., Пономаренко А.Л. Определение видов птиц и млекопитающих, изображенных на костяных инкрустационных пластинах из Кургана V в. до н. з. Близнец-2 // Ромашко, Скорий 2009. — С. 146—150.
Власова Е.В. Семибратние кургани // Боспорский феномен: колонизация региона, формирование полисов, образование государства. Мат-льІ Междунар. научной конф. — СПб., 2001. — Ч. 2. — С. 127—132.
ГаланинаЛ.К. Келермесские кургани. — М., 1997.
Геродот. История (перевод Г.А. Стратановского). — Л., 1972.
Гигин. Мифы. — СПб., 2000.
Гомер. Илиада. — Л., 1990.
Гомер. Одиссея. — М., 1986.
Горелік М.В. Про «фракійські» шоломи//Археологія. — 1983. — 44. — С. 14—29.
Гребенников Ю.С. Киммерийцы и скифы Степного Побужья (IX—III вв. до н. з.). — Николаев, 2008.
Грейвс Р. Мифы Древней Греции. — М., 1992.

Элиаде М. История веры и религиозных идей. В 3-х тт. — Т. 1. От каменного века до Элевсинских мистерий. — М., 2002.
Евдокимов Г.Л., Фридман М.И. Скифские курганы у с. Первомаевка на Херсонщине // Скифы Северного Причерноморья. – К., 1987. – С. 85-115.
Журавлев О.П. Остеологические материалы из Кургана Близнец-2 // Ромашко, Скорий 2009. — С. 127—145.
ИвановаА.П. Художественные изделия из кости // Античные города Северного Причерноморья. Очерки истории и культури. І. — М.; Л., 1955. — С. 403— 436.
Ильинская В.А. Скифы Днепровского Лесостепного Левобережья (курганы Посулья). — К., 1968.
Ильинская В.А., Мозолевский Б.Н., Тереножкин А.И. Курганы VI в. до н. э. у с. Матусов // Скифия й Кавказ. — К, 1980. – С. 31-63.
Канторович А.Р., Эрлих В.Р. Бронзолитейное искусство из курганов Адыгеи. — М., 2006.
Кащенко А. Предание о курганах «Близнецьы» // Екатеринославский юбилейный листок. — 21 апреля 1887 г. — С. 52-53.
Ковалев Н.В., Полин С.В. Скифские курганьї у с. Корнеевка Запорожской области // Курганы Степной Скифии. — К., 1992. – С. 33-53.
Ковалева И.Ф. Очерки древнейшей истории племен степной Украины (по материалам Днепрогэсовской экспедиции НКПроса УССР 1927—1932 гг.): Учебное пособие. — Днепропетровск, 1980.
Ковалева И.Ф. Методические указания по изучению курса исторического краеведения. —Днепропетровск, 1981.
Ковалева И.Ф., Мухопад С.Е. Скифские памятники Орельско-Самарского междуречья // Курганные древности Степного Поднепровья III—І тыс. до н. э. — Днепропетровск, 1979. — С. 112—123.
Ковпаненко Г. Т. Племена скіфського часу на Ворсклі. — К., 1967.
Ковпаненко Г. Т., Бессонова С.С., Скорий С.А. Памятники скифской эпохи Днепровского Лесостепного Правобережья (Киево-Черкасский регион). — К., 1989.
Косарев М.Ф. Основи языческого миропонимания. — М., 2008.
Крупа Т.Н. Исследование археологической органики из скифского Кургана Близнец-2 // Ромашко, Скорый
2009.-С. 151-156.
Кубышев А.И. Скифский могильникус. Водославка//АО 1983. — М., 1985. — С. 301—302.
Кубьшев А.И., Куприй С.А., Ковалев Н.В. Скифский курган у с. Каиры // Проблемы скифо-сарматской археологии Северного Причерноморья. — Запорожье, 1999. — С. 142—143.
Кулатова І.М., Супруненко О.Б. Курган в урочище Перещепине поблизу Більського городища // Эпоха раннего железа. — К.; Полтава, 2009. — С. 222—249.
Макаревский Ф. Материалн для историко-статистического описання Екатеринославской епархии. Церкви й приходы прошедшего XVIII столетия. —Днепропетровск, 2000.
Манцевич А.П. Бронзовые котлы в собрании Государственного Эрмитажа // Исследования по археологии СССР. — Л., 1961.-С. 145-150.
Манцевич А.П. Курган Солоха. — Л., 1987.
Мелюкова А.И. Вооружение скифов. — М., 1964 (САМ. — Вып. Д. 1— 4).
Мелюкова А.И. Поселение и могильник скифского времени у с. Николаевка. — М., 1975.
Мелюкова А.И. Скифские курганы возле Солохи (раскопки 1961—1962 гг.) // Евразийские древности. 100 лет
Б.Н. Тракову: архивные материалы, публикации, статьи. — М., 1999. — С. 60—97.
Менар Р. Мифы в искусстве старом и новом. — СПб., 1993.
Могилов О.Д. Спорядження коня скіфської доби у Лісостепу Східної Європи. — К.; Кам’янець-Подільський, 2008.
Мозолевский Б.Н. Скифские курганы в окрестностях г. Орджоникидзе на Днепропетровщине (раскопки 1972— 1975 гг.) // Скифия й Кавказ. — К., 1980. — С. 70—154.
Мозолевский Б.Н. К вопросу о скифском Герросе // СА. — 1986. — № 2. — С. 70—83.
Мозолевский Б.Н. Малый Чертомлык // Скифы Северного Причерноморья. — К., 1987. — С. 63—74.
Мозолевский Б.Н., Полин С.В. Курганы скифского Герроса IV в. до н. э. (Бабина, Водяна и Соболева могилы). — К., 2005.
Мурзін В.Ю. Про утворення Північнопричорноморської Скіфії // Археологія. — 1986. — 55. — С. 1—10.
Мурзін В.Ю. Утворення Північнопричорноморської Скіфії//Давня історія України. — К., 1998. — Т. 2. — С. 40—43.
Мухопад С.Е. Новые материалы скифского времени из Приорелья // Степное Поднепровье в бронзовом и раннем железном веках. — Днепропетровск, 1981. — С. 88—93.
Неееров О.Я. Металлические перетни зпохи архаики, классики й зллинизма из Северного Причерноморья (опит классификации) //Античная торевтика. — Л., 1986. — С. 17—27.
ОАКза 1869г. – СПб., 1871.

ОАКза 1875 г. – СПб., 1878.
Ольховский В.С. Погребально-поминальная обрядность населения Степной Скифии (VII—III вв. до н. з.). — М., 1991.
Онайко Н.А. Античний импорт в Приднепровье и Побужье в VII—Vвв. до н. з. — М., 1966 (САМ. — Вып. Д1—27).
Передольская А.А. Слоновая кость из Кургана Куль-Оба // Государственньїй Эрмитаж. Труды отдела истории искусства й культури античного мира. — Л., 1945. — Т. І. — С. 69—83.
Петренко В.Г. Правобережье Среднего Приднепровья в V—III вв. до н. з. — М., 1967 (САИ. — Вып. Д1—4).
Петискус А.Г. Боги й легенди Олимпа: знциклопедический путеводитель по мифологии древних греков й римлян. — М., 2000.
Полин С.В., Кубышев А.И. Скифские курганы Утлюкского междуречья (в Северо-Западном Приазовье). — К., 1997.
Потехина И.Д. Антропологические исследования скелетов из Кургана Близнец-2 // Ромашко, Скорий 2009. — С. 119-126.
Потєхіна І.Д. Скелети зі скіфського поховання в кургані Близнкж-2 // Археологічні дослідження в Україні 2006 — 2007 рр. — К., 2009. — С. 279—281.
Привалова О.Я., Зарайская Н.П., Привалов А.И. Двугорбая могила //Древности Степной Скифии. — К., 1982. — С. 148-178.
Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. — М., 1982.
Ромашко В.А. Раскопки скифского аристократического Кургана Близнец-2 в г. Днепропетровск (предварительное сообщение) // Эпоха раннего железа. — К.; Полтава, 2009. — С. 339—350.
Ромашко В.А., Скорий С.А. Близнец-2: скифский аристократический курган в Днепровском правобережном Надпорожье. — Днепропетровск, 2009.
Ромашко В.А., Скорий С.А. Резная кость из скифского Кургана Близнец-2 // Боспорский феномен. Искусство на периферии античного мира. Мат-лы Междунар. научной конф. — СПб., 2009. — С. 38—45.
Русяева А.С. Религия понтийских эллинов в античную эпоху. — К., 2005.
Рябова В.А. Женское погребение из Кургана Денисова могила // Памятники древних культур Северного Причерноморья. – К., 1979. – С. 47-51.
Сергеева М.С. Древки стрел из Кургана Близнец-2 // Ромашко, Скорий 2009. — С. 157—158.
Сидоренко Г.О. Скіфський курган нар. Удай//Археологія. — 1964. —XVI. — С. 191 — 194.
СилантьеваЛ.Ф. Некрополь Нимфея // МИА. — 1959. — 69. — С. 5—107.
Синицын М.В. Некоторые собственно скифские элементы в культуре Геродотовой Скифии // ЗОАО. — 1967. — Т. 2. – С. 37-59.
Скорий С.А. Курган Переп’ятиха. — К., 1990.
Скорий С.А. Стеблев: скифский могильник в Поросье. — К., 1997.
Скорий С.А. Ранние скифы в Добрудже: историография проблемы и археологические реалии //Древности скифской зпохи. — М., 2006. — С. 140-171.
Скорий С.А., Ромашко В.А. Об одном из аспектов скифской династической истории // Старожитності степового Причорномор’я і Криму. — Запоріжжя, 2009. — XV. — С. 173—178.
Скорий С.А., Хохоровські Я., Григор’єв В.П., Ридзевські Я. Центральна могила Великого Рижанівського кургану// Археологія. — 1999. — № 1. — С. 94—105.
Сміленко А.Т. Осіле населення степового Подніпров’я в раннє середньовіччя // Археологія. — 1969. — 22. —
С. 161-179.
Сміленко А.Т. Слов’яни та їх сусіди в степовому Подніпров’ї (II—XIII ст.). — К., 1975.
Смиленко А. Т. Особенности памятников черняховской культури Степного Поднепровья // КСИА. — 1984. —
178. — С. 69-73.
Сокольский Н.И. Античные деревянные саркофаги Северного Причерноморья. — М., 1969 (САИ. — Вып. П—17).
Сокольский Н.И. Деревообрабатывающее ремесло в античних государствах Северного Причерноморья. — М., 1971.
Фиалко Е.Е. Костянне изделия из Кургана Огуз // Скифы Северного Причерноморья. — К., 1987. — С. 133—138.
Фіалко О.Є. Скіфські вуздечки з залізними нахрапниками // Археологія. — 1996. — № 4. — С. 94—100.
Цветаева Г.А. Статуи львов из Апполонии Иллирийской // История и культура античного мира. — М., 1977. —
С. 195-197.
Черненко Е.В. Скифские лучники. — К., 1981.
Черненко Е.В., Бессонова С.С., Болтрик Ю.В., Полин С.В., Скорий С.А., Бокий Н.М., Гребенников Ю.С. Скифские погребальные памятники степей Северного Причерноморья. — К., 1986.
Шкурко А.И. О локальних различиях в искусстве Лесостепной Скифии // Скифо-сибирский звериннй стиль в искусстве народов Евразии. — М., 1976. — С. 90—105.

Шрамко Б.А. К вопросу о значений культурно-хозяйственных особенностей Степной и Лесостепной Скифии // Проблемы скифо-сарматской археологии. — М., 1971. — С. 92—102 (МИА. — 117).
Шрамко Б.А. Археология раннего железного века Восточной Европы. — Харьков, 1983.
Шрамко Б.А. Бельское городище скифской эпохи (город Гелон). — К., 1987.
Яворницький Д.І. Дніпрові пороги. — Дніпропетровськ, 1989.

Автори:

РОМАШКО Володимир Андрійович, археолог, історик, доктор історичних наук, професор

СКОРИЙ Сергій Анатолійович,  археолог, доктор історичних наук, професор

Подається за публікацією: Ромашко В.А., Скорий С.А. Скіфський аристократичний курган Близнюк 2 // Археологія. – 2010. – №4. – с. 79 – 97.

 

Мене цікавлять пороги

Я хочу бути в курсі всього, над чим ви працюєте і не хочу пропустити нагоди допомогти, тому надсилайте мені новини, інормацію про проекти та інші корисності на пошту!