У Башмачній балці

Був наш край за порогами безлюдним і пустель­ним. Вільно гуляв по степу вітер, припікало сонце на неосяжному просторі. Високо в безхмарному небі співали свої безтурботні пісні жайворонки. Часом пролетить шу­ліка чи орел, промчить самотній вершник. Але й його лед­ве помітиш у цьому степовому морі — за високими тра­вами ні шапки, ні кінської голови не видно.
Та одного разу сполохалися птахи, захвилювалася ко­вила. Ні, то не буйний вітер поколошкав їх. Не татарська орда наскочила на українську землю. Не чути було ні бо­йових покликів, ні дзвону шабель.
То сунула валка возів з людьми. Нічого, здавалося б, у цьому тривожного не було. Вози як вози. Щедро зма­щені коломаззю, на деяких ще й мазниці позаду висять видно, що здалеку їдуть подорожани. На багатьох возах стриміли коси, граблі та лежав бідацький домашній скарб у вузлах і торбах. Поряд із селянами ішли ще и солдати. Отож не зовсім мирною була та валка.
Довго їхали люди степом, довго блукали шляхами по бездоріжжю. Та ось блиснуло дніпровське плесо. Пожваві­шали мандрівники, потяглися до берега. Біля річки й зупинилися.
З-поміж прибулих вирізнявся здоровенний широкопле­чий парубок. Був він у домотканих штанях, у такій же гру­бій полотняній сорочці з дерев’яними закрутками, що пра­вили за гудзики, у солом’яному брилі. Лише не пасували до цього вбрання аж надто красиві черевики. О, ці черевики!
Не постоли, що їх шили селяни з сириці, не сандалі на дерев’яній підошві, які носили чередники, а справжнісінькі черевики з добротної шкіри, підшиті шовковою ткани­ною, з устілками й оздобленими сріблом закаблуками.
Не вперше взув їх Лаврін, а люди все поглядали на них покрадьки. Тільки чомусь ніхто з односельчан не вихваляв їх уголос, не захоплювався ними, ніхто навіть не наважу­вався говорити про них. Лишень якийсь вояка збирався жартома похвалити діряві Лаврінові штани та красиві че­ревики, як, спіткавши докірливий погляд товаришів, знічено замовкав.
Звідкіля ж у Лавріна ці черевики?
Жив хлопець у тихому селі, сіяв гречку, орав поле, збирав урожай. Тішилися своїм сином батьки. Виріс він нівроку здоровий і працьовитий, такого в усій окрузі не знайдеш. Міг залюбки підняти корову чи рукою зігнути підкову на втіху сільським парубкам. І хоч був Лаврін та­кий богатир, вдачу мав лагідну — мухи не зобидить. А щоб у якісь бійки чи бешкети встрявав — про це годі й казати.
Задоволений був з Лавріна і сільський пан. Ще б пак! Працював кріпак за десятьох. Іноді за старанність йому відміряли зайву мірку зерна. Та краще б не знати пан­ської ласки! Спіткав жмикрут якось парубка з дівчиною Ганнусею. Це була Лаврінова наречена. Дуже вони кохали одне одного, лишалося тільки дістати дозвіл на одруження.
Побачив Ганнусю пан і наказав другодні привести її до себе в служниці. А Лавріна спорядили в далеку дорогу.
Казали, буцімто пан той відзначився в боях проти пов­станців Булавіна, і цар подарував йому село в новому за­войованому краї за порогами. Ось туди, в південні степи, й надумав переселити своїх кріпаків поміщик. Відібрали тих, хто був норовистий та непокірний, а тихий, лагідний Лаврін опинився поміж них, звісно, через красуню Ганну­сю. Сподобалась вона спокусникові. А якщо вже пан на­ближав до себе когось із сільських дівчат, то не минути
їм сорому й лиха.
Аби задобрити простодушного хлопця — він ще ні про що не здогадувався — звелів своєму найкращому шевце­ві, який тільки панам взуття шив, злагодити парубкові красиві черевики. Хоч і шкіри багато пішло по Лавріновій мірці, але багатій не поскупився…
Взув ті чудові черевики парубок і під конвоєм солда­тів приїхав на нове місце, на дніпровські береги. Ходив, як уві сні, забував, що робив. Здається, нічого не бачив перед собою з туги за рідним селом, за коханою Ганнусею.
Не отямився навіть тоді, коли його прикували ланцюгами до важенної дерев’яної колоди. Такий був наказ пана. Пев­но, боявся він, щоб парубок не збунтувався.
А Лаврін усе терпів. Чого вже він чекав, на що спо­дівався? Чи, може, слухав він того дідка, який крутився біля нього та нашіптував єлейні слова: «Терпіння помалу свого дійде,— казав розрадник,— у ньому сила й велич духу».
Був поміж переселенців парубок Гнат. Він багато сходив по світу і, кажуть, на Січі до козаків чалився. Не лю­бив його пан. Але солдати поважали гострого на язик Гна­та. Жартівник і веселун, він не давав киснути тим, хто хнюпив носа й нидів від туги.
Отой Гнат теж навідувався до Лавріна, прикутого до колоди. Очі Гнатові сяяли хитрим блиском, коли він стрі­чався тут з дідком.
— Годину терпіти, а вік жити,— лився єлей з розрадникових уст.

— Терплячі в люди виходять…
— Терпи, терпи, Лавріне! — дражнив Гнат.— Обтер­пится — і пекло раєм стане!
— Не слухай ти цієї талалайки!— голосив дідок. —Терпіння дає спасіння. А що ж робити? Краще страждати, ніж інших кривдити.
— Це ти про кого, про пана дбаєш? Чи не він тебе сю­ди послав? Слухай, слухай його, Лавріне, він тебе навчить, як панам халявки лизати. Від кого терплю, того дужче люблю,— глузував веселун.
Чи проймали ці слова Лавріна і що він тоді думав про них — хто його знає. А тільки, мабуть, усьому є край. Чи прозрів хлопець, чи увірвався йому ретязь… Одного разу прийшли до колоди солдати й зачудувалися — не було на цьому місці ні самого Лавріна, ні колоди. Диво якесь —
людина ж не могла понести такого тягаря. Але челядники та панські служаки в чудеса не вірили.
Кинулись розшукувати втікача. Довго нишпорили в степу і далеко і близько, але ніяк не могли знайти Лавріна.
Тільки якоїсь днини надвечір натрапили на слід. Тут же, неподалік від стоянки, знайшли… черевики, оті красиві й величезні, пошиті на замовлення пана. Їх відразу пізнали.
— Вот его башмаки!— зраділи солдати.
Та Лавріна не знайшли. По ньому й слід прохолов. А люди ту балку назвали на спомин про непокірного паруб­ка Башмачною.

Павло СУПРУНЕНКО

Малюнок: А. Базилевича

Примітка автора: Крім Башмачної балки, є одной­менні річка і село в Солонянському районі Дніпропетров­ської області. Яка назва виникла раніше?
Дослідники вважають, що назви річок і озер давніші, ніж назви населених пунктів. Проте Башмачна геть іншого походження.
Один із карателів Булавінського повстання 1709 ро­ку — полковник Яковлев — доповідав князю Меншикову про зруйнування Нового і Старого Кодака. В цій справі, повідомляв він, брав участь і полковник Башмаков. Опіс­ля йому була наділена тут рангова дача. Вона й стала називатися за прізвищем її власника — Башмачною.
Так що легенда, як це нерідко буває, далека від іс­тинної назви.

 

Цю легенду та інші перекази про Надпоріжжя та пов’язане з ним Запоріжжя можна знайти у збірці Павла Супруненка “Знайдена скарбниця”,  розміщеній у біліотеці нашого сайту: Супруненко П. Знайдена скарбниця. – Київ: Веселка, 1969. – 142 с.

Мене цікавлять пороги

Я хочу бути в курсі всього, над чим ви працюєте і не хочу пропустити нагоди допомогти, тому надсилайте мені новини, інормацію про проекти та інші корисності на пошту!