Був наш край за порогами безлюдним і пустельним. Вільно гуляв по степу вітер, припікало сонце на неосяжному просторі. Високо в безхмарному небі співали свої безтурботні пісні жайворонки. Часом пролетить шуліка чи орел, промчить самотній вершник. Але й його ледве помітиш у цьому степовому морі — за високими травами ні шапки, ні кінської голови не видно.
Та одного разу сполохалися птахи, захвилювалася ковила. Ні, то не буйний вітер поколошкав їх. Не татарська орда наскочила на українську землю. Не чути було ні бойових покликів, ні дзвону шабель.
То сунула валка возів з людьми. Нічого, здавалося б, у цьому тривожного не було. Вози як вози. Щедро змащені коломаззю, на деяких ще й мазниці позаду висять видно, що здалеку їдуть подорожани. На багатьох возах стриміли коси, граблі та лежав бідацький домашній скарб у вузлах і торбах. Поряд із селянами ішли ще и солдати. Отож не зовсім мирною була та валка.
Довго їхали люди степом, довго блукали шляхами по бездоріжжю. Та ось блиснуло дніпровське плесо. Пожвавішали мандрівники, потяглися до берега. Біля річки й зупинилися.
З-поміж прибулих вирізнявся здоровенний широкоплечий парубок. Був він у домотканих штанях, у такій же грубій полотняній сорочці з дерев’яними закрутками, що правили за гудзики, у солом’яному брилі. Лише не пасували до цього вбрання аж надто красиві черевики. О, ці черевики!
Не постоли, що їх шили селяни з сириці, не сандалі на дерев’яній підошві, які носили чередники, а справжнісінькі черевики з добротної шкіри, підшиті шовковою тканиною, з устілками й оздобленими сріблом закаблуками.
Не вперше взув їх Лаврін, а люди все поглядали на них покрадьки. Тільки чомусь ніхто з односельчан не вихваляв їх уголос, не захоплювався ними, ніхто навіть не наважувався говорити про них. Лишень якийсь вояка збирався жартома похвалити діряві Лаврінові штани та красиві черевики, як, спіткавши докірливий погляд товаришів, знічено замовкав.
Звідкіля ж у Лавріна ці черевики?
Жив хлопець у тихому селі, сіяв гречку, орав поле, збирав урожай. Тішилися своїм сином батьки. Виріс він нівроку здоровий і працьовитий, такого в усій окрузі не знайдеш. Міг залюбки підняти корову чи рукою зігнути підкову на втіху сільським парубкам. І хоч був Лаврін такий богатир, вдачу мав лагідну — мухи не зобидить. А щоб у якісь бійки чи бешкети встрявав — про це годі й казати.
Задоволений був з Лавріна і сільський пан. Ще б пак! Працював кріпак за десятьох. Іноді за старанність йому відміряли зайву мірку зерна. Та краще б не знати панської ласки! Спіткав жмикрут якось парубка з дівчиною Ганнусею. Це була Лаврінова наречена. Дуже вони кохали одне одного, лишалося тільки дістати дозвіл на одруження.
Побачив Ганнусю пан і наказав другодні привести її до себе в служниці. А Лавріна спорядили в далеку дорогу.
Казали, буцімто пан той відзначився в боях проти повстанців Булавіна, і цар подарував йому село в новому завойованому краї за порогами. Ось туди, в південні степи, й надумав переселити своїх кріпаків поміщик. Відібрали тих, хто був норовистий та непокірний, а тихий, лагідний Лаврін опинився поміж них, звісно, через красуню Ганнусю. Сподобалась вона спокусникові. А якщо вже пан наближав до себе когось із сільських дівчат, то не минути
їм сорому й лиха.
Аби задобрити простодушного хлопця — він ще ні про що не здогадувався — звелів своєму найкращому шевцеві, який тільки панам взуття шив, злагодити парубкові красиві черевики. Хоч і шкіри багато пішло по Лавріновій мірці, але багатій не поскупився…
Взув ті чудові черевики парубок і під конвоєм солдатів приїхав на нове місце, на дніпровські береги. Ходив, як уві сні, забував, що робив. Здається, нічого не бачив перед собою з туги за рідним селом, за коханою Ганнусею.
Не отямився навіть тоді, коли його прикували ланцюгами до важенної дерев’яної колоди. Такий був наказ пана. Певно, боявся він, щоб парубок не збунтувався.
А Лаврін усе терпів. Чого вже він чекав, на що сподівався? Чи, може, слухав він того дідка, який крутився біля нього та нашіптував єлейні слова: «Терпіння помалу свого дійде,— казав розрадник,— у ньому сила й велич духу».
Був поміж переселенців парубок Гнат. Він багато сходив по світу і, кажуть, на Січі до козаків чалився. Не любив його пан. Але солдати поважали гострого на язик Гната. Жартівник і веселун, він не давав киснути тим, хто хнюпив носа й нидів від туги.
Отой Гнат теж навідувався до Лавріна, прикутого до колоди. Очі Гнатові сяяли хитрим блиском, коли він стрічався тут з дідком.
— Годину терпіти, а вік жити,— лився єлей з розрадникових уст.
— Терплячі в люди виходять…
— Терпи, терпи, Лавріне! — дражнив Гнат.— Обтерпится — і пекло раєм стане!
— Не слухай ти цієї талалайки!— голосив дідок. —Терпіння дає спасіння. А що ж робити? Краще страждати, ніж інших кривдити.
— Це ти про кого, про пана дбаєш? Чи не він тебе сюди послав? Слухай, слухай його, Лавріне, він тебе навчить, як панам халявки лизати. Від кого терплю, того дужче люблю,— глузував веселун.
Чи проймали ці слова Лавріна і що він тоді думав про них — хто його знає. А тільки, мабуть, усьому є край. Чи прозрів хлопець, чи увірвався йому ретязь… Одного разу прийшли до колоди солдати й зачудувалися — не було на цьому місці ні самого Лавріна, ні колоди. Диво якесь —
людина ж не могла понести такого тягаря. Але челядники та панські служаки в чудеса не вірили.
Кинулись розшукувати втікача. Довго нишпорили в степу і далеко і близько, але ніяк не могли знайти Лавріна.
Тільки якоїсь днини надвечір натрапили на слід. Тут же, неподалік від стоянки, знайшли… черевики, оті красиві й величезні, пошиті на замовлення пана. Їх відразу пізнали.
— Вот его башмаки!— зраділи солдати.
Та Лавріна не знайшли. По ньому й слід прохолов. А люди ту балку назвали на спомин про непокірного парубка Башмачною.
Павло СУПРУНЕНКО
Малюнок: А. Базилевича
Примітка автора: Крім Башмачної балки, є однойменні річка і село в Солонянському районі Дніпропетровської області. Яка назва виникла раніше?
Дослідники вважають, що назви річок і озер давніші, ніж назви населених пунктів. Проте Башмачна геть іншого походження.
Один із карателів Булавінського повстання 1709 року — полковник Яковлев — доповідав князю Меншикову про зруйнування Нового і Старого Кодака. В цій справі, повідомляв він, брав участь і полковник Башмаков. Опісля йому була наділена тут рангова дача. Вона й стала називатися за прізвищем її власника — Башмачною.
Так що легенда, як це нерідко буває, далека від істинної назви.
Цю легенду та інші перекази про Надпоріжжя та пов’язане з ним Запоріжжя можна знайти у збірці Павла Супруненка “Знайдена скарбниця”, розміщеній у біліотеці нашого сайту: Супруненко П. Знайдена скарбниця. – Київ: Веселка, 1969. – 142 с.
Я хочу бути в курсі всього, над чим ви працюєте і не хочу пропустити нагоди допомогти, тому надсилайте мені новини, інормацію про проекти та інші корисності на пошту!