Кодак

20 Липня 2017

ФОМЕНКО Юрій
Юрій ФОМЕНКО

блогер, краєзнавець, ініціатор створення ландшафтного парку «Дніпрові Пороги»

Все в природі повинно мати своє ім’я. Запроектувавши малоповерховий мікрорайон на Київщині, шукали йому назву. Перебрали різні варіанти і зупинилися на назві першого порогу на Дніпрі – Кодак. Назва красива, але треба ж з’ясувати, що вона в собі несе.
Було перебрано усі офіційні і неофіційні версії. Сказати, щоб вони нас переконали, то ні. І тоді згадали, що поважний пан Дніпренко писав книгу про розкуркулених і виселених в далекий Хабаровськ хліборобів з села Любимівка, котре біля порогу.
Світ не без добрих людей. Були знайдені родичі тих українських селян. На запити вони відповіли більш переконливо ніж краєзнавці нашого міста. Відповідь мала наступний зміст: “…Кода – это лента на старом украинском языке. Окончание -ак обозначает действие, то есть делать ленты. Аналогично гоп – гопак, дыво – дывак… В начале порога было много водяной пыли, которая образовывала радуги… У меня жив ещё в Иларионово троюродный брат Иван 1909 года рождения, кличут его Гамаюн. Найти просто: он вяжет веники… Он у нас был в 1988 году. В прошлом году было письмо от него. Передайте ему привет. С уважением, Мария Божко 1924г года рождения. ”
Отака вичерпна відповідь прийшла від шановної Марії Харитонівни Божко( за дівочим прізвищем), в минулому – учительки молодших класів з далекого Хабаровська.
Знайшов я діда Івана. Він сидів серед розкладених віників на ринку. Високий і сутулуватий, життя, видно, на плечах довелося поносити. Очі глибокі, ніс картоплиною, кучерів не залишилось.
– Доброго дня, діду.
– Ти хто?
– З сусіднього села хлопець.
– Тоді здравствуй.
– Сестра Марія з Хабаровська вітання передавала.
– Ти там був?
– Ні, листувався.
– А. Що говорить?
– Говорить, що стара вже, бачити гірше стала. Діти радують. Внуків семеро. Правнуків четверо.
– Яка вона стара. На 15 років менша за мене. Дякую тобі.
– Діду, то ще не все.
– А що?
– Казала вона, що ви про поріг Кодак знаєте.
– Нащо тобі?
– У вас є внуки?
– Є?
– От і мене колись будуть. Запитають про поріг, а я не знаю.
– Тоді питай.
Сів поряд з дідом на лавку і почав подорож у ті далекі часи його молодості.
– Кода – то стрічка?
– Так.
– До ДніпроГЕСу Дніпро пам’ятаєте?
– Аякже!
– Ви на поріг ходили.
– Ходив. Перед порогом був хутір. Там у мене дівка Галька жила в нім.
– Діду, давайте не про Гальку, а про поріг.
– Підожди нікуди твій поріг не дінеться. Така дівчина… Коса. Талія. Нижче талії.
– Вище талії?
– Вище талії теж все гаразд.
– Ну все, діду, Гальку я вже представляю давайте про поріг.
– Давай, питай.
– А, що за стрічки робив Кодак?
– Перша лава розбивала в пил воду, і стояло багато веселок над порогом. Коли стояти так, щоб сонце за спиною було і дивитись на поріг, то людина, яка іде по камінню, як Бог, уся в сяйві.
Я на мить представив таку красу і шум порогів, лоцманів на сплаві в тих веселках і дітей на березі.
– Самі, діду, ходили через поріг?
– Ну а як же! Коли води літом мало було, то ходив.
– Точно ходили?
– Та ходив. У мене в Кам’янці люб’язна Євка жила.
– О діду… Давайте тепер про Євку розкажіть.
– Євка. Євка то…
Тут діда треба було зупиняти, бо його спогади переходили в міфологізацію його парубоцьких можливостей.
– Діду Іване, давайте повернемося до історії.
– Та куди твоя історія дінеться! Слухай, ото я ще на гармошці грав…
– Діду, куди нам до Вас. Тоді продукти кращі були і вода чистіша. І глина була не така, як зараз.
– Да. Хіба зараз глина? От раніше глина була…
– Діду гальмуйте.
А дід все розповідав, і я його вже не зупиняв.
Можна було б на цьому закінчити нарис про назву порога, та випадково відбулася ще одна зустріч. В розмовах із місцевими старожилами виявилось, що та баба Галя з хутора ще жива і мешкає поряд – в селі Чаплі біля Придніпровська.
Не відкладаючи справу по вивченню питання, зустрівся з бабусею. Сухувата, висока, розсудлива, з повільною мовою. Вона підтвердила вище написані факти про поріг, лиш доповнивши епізодами зі свого дитинства та розповіддю про війну. Наостанок я вирішив запитати, чи не пам’ятає вона діда Івана.
– Баба Галя, а чи не пам’ятаєте ви діда Івана, що Гамаюном кличуть.
– Він з Любимівки чи з Чаплів?
– З Любимівки. Говорив , що такий справний парубок був. На гармошці грав, чоботи дорогі мав, червона сорочка була.
– Іван? Іван?
– Говорив, що Вам підсвистував.
– Ванька! Той, що біля церкви в Любимівці жив?
– Напевно.
– Бреше. Годину стояла, він так і не обняв.
Я втратив мову і не міг усвідомити сказане. Минуло сім десятків років. Нині в цих людей по дев’ять десятків за плечима… І баба Галя пам’ятає, що не обняв. Життя, життя… Яке ти цікаве.

Джерело


Мене цікавлять пороги

Я хочу бути в курсі всього, над чим ви працюєте і не хочу пропустити нагоди допомогти, тому надсилайте мені новини, інормацію про проекти та інші корисності на пошту!