Пригоди лоцманської карти

25 Листопада 2017

ВЛАСОВ Олег
Олег ВЛАСОВ

краєзнавець, історик, молодший науковий спiвробiтник вiддiлу iсторii Нацiонального заповiдника "Хортиця"

Днiпрогес – символ «Великого стрибка» Радянського Союзу: дитя iндустрiалiзацiï, вiн одночасно став знаряддям “культурноï революцiï”. Рiвна гладь народженого ним «озера Ленiна» сховала пiд собою цiлий свiт, створивши нове суспiльство, не обтяжене пам’яттю предкiв. Сьогоднi вiдновити знищену красу Рiки допомогають лиш старi документи. Один з них – надзвичайна карта, що про неï наша розповiдь. Захват викликає не тiльки сам цей невеликий шмат паперу, але й доля людей з ним пов’язаних.

В архiвi Iнституту Археологiï Нацiональноï Академiï Наук Украïни (Киïв) зберiгається чимало матерiалiв знаменитоï Днiпробудiвськоï археологiчноï експедицiï (1927 – 1932). Працюючи з ними у 2006 році запорiзький археолог М. А. Остапенко цілком випадково натрапив на дуже цiкавий документ. Це – рукописна карта (точнiше – схема) пiд назвою «Шляхи Днiпровими порогами», накреслена на великому, складеному гармошкою аркушi ватману. Вона нагадує колоритний взiрець старовинноï пiратськоï творчостi: орiєнтування на пiвдень (за течiєю рiки), масштабу немає, обриси об’єктiв, ïхнi розмiри, вiдстанi мiж ними дуже спотворенi, всi лiнiï виконанi наче поспiхом… Так що ж особливого у цiй «феноменальнiй речi»?

Почнемо з того, що на схемi вiд Днiпропетровська до Запорiжжя зображено аж 332 об’єкти (!): пороги та обхiднi канали при них, забори та острови, села та водянi млини, «примiтнi каменi» та позначенi ними фарватери, мiсця для екстренного привалу… Позначок так багато, що автор вимушений був ïх пронумерувати та розмiстити поряд експлiкацiю (розшифровку) – всього 271 позицiя! I за кожною з сотень назв ховається своя легенда, велика чи мала iсторiя…

Карта, складена О. С. Девладом у 1929 р.

Отже, перед нами, можна сказати, справжня пам’ятка епохи, невичерпне джерело iнформацiï. Як же так вийшло, що всi цi роки вiн, забутий, порошився на полицi?  –  Дивно, та насправдi карту було опублiковано чи не одразу по створенню. Вже у 1929 р. вийшла друком збiрка статей «Днiпровські лоцмани. Матеріали до вивчення виробничих об’єднань». Та в той же час доблеснi органи НКВС вже повним ходом працювали над викриттям «антирадянськоï дiяльностi агентiв свiтового капiталу й ворогiв народу», що пролiзли, як вiдомо, у всi заклади. Незабаром «кубло посiбникiв iмперiалiзму» у Всеукраïнськiй Академiï Наук було розгромлене, а «ворогiв народу» викрито й покарано. Пiзнiше навiть проста цiкавiсть до природи та iсторiï Днiпрових порогiв слала викликати косi погляди… Таким чином, про книгу «Днiпровські лоцмани…» геть забули. Чи не єдиний ïï екземпляр дивом зберiгся у бiблiотецi Iнституту Археологiï, де на нього натрапив дослiдник Вiталiй Андрєєв. Й тiльки 2012-го року цей раритет було, нарештi, перевидано.

…Ще у ХIХ ст. було пiдмiчено, що в географiчних назвах порожистоï частини Днiпра (топонiмiцi) є плутанина. Навiть академiк Дмитро Яворницький у своïх широко вiдомих працях коректно уникав вiдповiдi на питання: «так скiльки ж точно в Надпорожжi островiв, забор, примiтних каменiв, скель?» Вiдповiсти на це мiг тiльки той, чиє життя залежало вiд досконалого знання Рiки. Пам’ятати всi орiєнтири, всi перешкоди на шляху могли тiльки днiпровськi лоцмани. Й саме лоцманом був автор схеми «Шляхи Днiпровими порогами». У нижньому правому кутi схеми бачимо напис: «О. С. Девлад. Село Лоцманська-Кам’янка, Дніпропетровської округи. Липень 1929 року».

Особистiсть Олексiя Самiйловича Девлада (лiтературний псевдонiм – Запорожець) гарно вiдома в колах днiпровських краєзнавцiв. Народився вiн 5 жовтня 1885 р. у родинi спадкових лоцманiв села Лоцманська Кам’янка (сьогоднi – передмiстя Днiпра). З кiнця ХVIII ст. село було адмiнiстративним центром громади лоцманiв – спiльноти, яка зберiгла багато давнiх запорозьких звичаïв. Як i решта лоцманiв, батько Олексiя передав сину професiю у спадок – з дитинства брав його у подорожi на пороги, а коли той досяг 18-ти рокiв, записав його в «лоцманськi учнi».  «Хіба довго вчиться? – розповідав у 1929 р. лоцман Паламаренко. – Проплавав года три, так щоб батько розказував: той камень-но, той камень-но і, коли хлопець тямковитий, то й вивчиться ще й як! Вони всі каміння знають, уже знають, куда їм бить – чи вправо, чи влєво». Серед лоцманів існував суворий відбір. Першорядне значення мали особисті якості людини. Значна увага приділялась вправності та досвіду учня, швидкості його реакції, вміння приймати правильні рішення в екстремальній ситуації, а також гостроті зору. Адже, наприклад, за високого рівня води у каналі Ненаситецького порогу напівкероване судно мало нестися зі швидкістю 5,5 м/с, а за таких умов зіткнення з будь-якою перепоною могло закінчитися аварією. Причому пiдглядати у якусь «шпаргалку» було зовсiм нiколи. Тому-то й iспит на звання «статейного лоцмана» проходив усно, без карт.

Екзаменацiйна комiсiя збиралася зазвичай у березні місяці. «Собереться комісія, начальство, лоцманá сидять. Сейчас зве начальник: «Ну, что ты должен делать, как попадешь на плот?» – «Як поставили мене на плот, я зараз спросив горішнього (лоцман, який проводить судно чи плiт вище порогiв – ред.) отамана: «Є в тебе канат? Є топор, лодка?» – «Є». Ну, потім пливу». Начальник пита: «Как ты должен поплыть?» – «Я зараз должен гукнуть на дубовика (того, що керує великим човном-дубом – ред.): «Піднімай якорь!» – Дубовик піднімає. Я тоді в хід пустився (тобто пішов по маршруту – ред.). Я зараз островок Московський должен бросить управо; нижче я ще сплив – Вир я должен бросить управо – камінь так зветься; потім уп’ять островок управо – Кодачок. Потім камінь Горбатий улєво бросать, Вишники управо, Плоський камінь – улєво, а з Кодацького порога вискочивши…» – i так далi.

Зауважимо, що у порожистій частині Дніпра лоцмани користувалися двома маршрутами – «ходами»: Старим та Новим. Старий, або Козацький хід майже повністю проходив під правим берегом і співпадав з природним фарватером ріки. Він був найбільш глибоким, зручним і вільним від перешкод. Новий, або Канальний хід утворився після побудови каналів у середині ХІХ ст. Він проходив під лівим берегом і здебільшого не співпадав з природною течією Дніпра, а тому був досить незручним і вимагав великої спритності у боротьбі з ворожими потоками. Тому лоцмани намагалися до останнього уникати Нового ходу. Він та Старий хід розділялися тільки у порогах, співпадаючи у плесах між ними. Ходи відмічалися примітними каменями, якi мали своï назви. Вправний лоцман добре знав розташування кожного з них. Якщо ж він не впорався з течією і терпів аварію, це дуже болісно впливало на його репутацію. На довгий час невдаха міг позбутися заробітку, зате й увічнити своє ім’я у географічній назві. Звернiть увагу, що на схемi О. С. Девлада найбiльше примiтних каменiв концентрується саме в порогах або бiля них – там, де шлях найбiльш небезпечний. Креслячи схему по пам’ятi, не дотримуючись масштабу, автор зате правильно передав взаєморозташування сотень об’єктiв. I примiтним каменям придiлив особливу увагу: ïх у Девлада позначено 137 – бiльше, нiж знав Д. I. Яворницький.

…Пiсля навчання у мiсцевiй школi Олексiй пiдробляв спочатку сiльським, а потiм i волосним писарем. Змолоду став писати вiршi та п’єси. Анi за царя, анi за совєтiв Девлад не вважався благонадiйним. У 1920-i рр. вiн навiть проходив по якiйсь полiтичнiй справi та був позбавлений громадянських прав.

Коли в 1927 р. почалося будiвництво Днiпрогесу, на Рiку рвонули юрби туристiв, поспiшаючи насолодитися ïï красою, перш нiж вона буде знищена штучним потопом. Девлад органiзував вигiдну справу: лоцкам’янська артiль «Днiпро-лоцман» почала проводити екскурсiï порогами на човнах-дубах. Тодi, ймовiрно, Олексiй Самiйлович i познайомився з начальником Днiпробудiвськоï експедицiï Дмитром Яворницьким, який, у свою чергу, звiв його з Вiктором Петровим. Дарчий напис на нашiй схемi сповiщає: «На спогад Вікторові Платоновичу Петрову від автора Девлад. І/VII 1929 р.».

Пристань Лоцманськоi Кам’янки. Фото 1912-го року

Вiктор Петров – феноменальна особистiсть: мовознавець, етнограф, археолог, письменник, фiлософ, словом – видатний дiяч украïнськоï культури ХХ столiття. Народився 10 жовтня 1894 р. у Катеринославi в родинi священника. Пiсля закiнчення у 1913 р. гiмназiï у Холмi (нинi – Польща) поступив на iсторико-фiлологiчний факультет Киïвського унiверситету. З 1919 р. працював у Етнографiчнiй комiсiï Всеукраïнськоï Академiï Наук. За труди на цiй нивi у 1927-му отримав срiбну медаль Всесоюзного географiчного товариства. В тому ж роцi Петров зайнявся дослiдженням фольклора будiвельникiв Днiпрогесу й познайомився з лоцманом Олексiєм Девладом – членом групи науковцiв Днiпробудiвськоï експедицiï з вивчення лоцманства.

Паралельно науцi В. П. Петров займався лiтературою: пiд псевдонiмами В. Домонтович та Вiктор Бер вiн писав бiографiï вiдомих особистостей, повiстi, романи в стилi неоклассики. Сьогоднi один з романiв Домонтовича – «Доктор Серафiкус» – входить до програми з украïнськоï лiтератури для 11 класу.

В. П. Петров

У кiнцi 1920-х рр. починається Великий Терор. Один за одним зникають у катiвнях друзi та знайомi Петрова. Сам вiн у 1930 р. був знятий з посади керiвника Етнографiчноï комiсiï, та в Академiï Наук залишений (цiкава деталь…). Забувши до пори про лiтературу, Петров сконцентрувався на археологiï. У 1941 р. Вiктор Платонович, вже директор Iнституту украïнського фольклору, керував евакуацiєю свого закладу на Схiд, до Уфи, де знаходилася тимчасова «столиця» радянськоï Украïни. Там одного прекрасного дня до iнституту завiтали «молодики в штатському» i вiдвезли вченого у невiдомому напрямку. Наступного ранку, з’явившись на роботi (на що вже нiхто не сподiвався), Петров сказав, що йде на фронт. А незабаром у газетi «Правда» його iм’я з’явилося серед iнших «зрадникiв» i «буржуазних нацiоналiстiв», якi у важкий для Батькiвщини час перекинулися на ворожий бiк… Що ж сталося?

У районi Харкова В. П. Петров сам, без провiдника, перейшов дiряву лiнiю фронту. Зайшовши у перше ж окуповане нiмцями село, вiн здався й потрапив до табору вiйськовополонених. Гарно вiдомий за кордоном вчений викликав довiру нацистiв. Згодом вiн створив i редагував журнал «Украïнський засiв», де публiкував своï твори. Займаючись вивченням археологiчноï «культури полiв поховань», яку пов’язують з германцями-готами, Петров також зумiв врятувати вiд знищення караïмiв – народ iудейськоï вiри, але тюркського походження. У рiзних мiстах вченого бачили у нiмецькiй формi – вiн отримав молодший офiцерський чин. Пiдключившись до пропагандистськоï дiяльностi нацистiв, Вiктор Платонович мав намiр очолити уряд Украïни пiд нiмецьким протекторатом i… готував замах на Гiтлера. З наступом Червоноï армiï, у 1943-му дослiдник вирушив до Львова, а у 1944-45-му працював в Украïнському науковому iнститутi у Берлiнi. Пiсля вiйни Петров знаходився у так званих «таборах перемiщених осiб», де розгорнув жваву дiяльнiсть: викладав у Вiльному Украïнському Унiверситетi в Мюнхенi та у Богословськiй Академiï (не маючи духовного сану!). Отже, здобув славу одного з найвiдомiших дiячiв емiгрантського руху.

Раптом, 18 квiтня 1949 р. Петров отримав якогось листа, ввечорi сiв на поïзд з Мюнхена у табiр Мiттенвальд… i зник. Емiгрантська преса вибухнула шквалом статей: однi казали, що вчений упав жертвою сталiнських головорiзiв, iншi звинувачували у спiвробiтництвi з КДБ, припускаючи, що той загинув вiд рук бандерiвцiв. Хтось казав: «Так гадовi й треба, бо совєтський шпiон!» А поет Яр Славутич, звертаючись до Бандери, писав:

«Тебе довiку, дикий братовбивче

Пектиме Вiктора Петрова кров».

Про те, що Бандера тут нi до чого, за кордоном дiзналися аж у 1955 р., коли на Захiд потрапила нова книга Олександра Монгайта «Археология в СССР», видана у Москвi. Там, в iменному покажчику нинi живих археологiв, був зниклий Петров. Пропрацювавши в Iнститутi Археологiï АН УРСР, вiн помер у 1969 р. – на роботi, за письмовим столом.

О. С. Девлад на емiграцiї

А що ж лоцман Девлад? – Пiсля приходу нiмцiв вiн зв’язався з пiдпiльниками ОУН. Працюючи у Днiпропетровському виданнi «Вільна Україна», вiн писав рiзнi антирадянськi оповiдання та краєзнавчi нариси. З початком наступу Червоноï армiï у 1943 р. Девлад виïхав у Словаччину, де його незабаром схопили та вiдправили в концтабiр Штрасгоф (Австрiя). Тут вiн записався до лав дивiзiï Украïнськоï Нацiональноï Армiï (нiмцi наприкiнцi вiйни хапалися за будь-яку можливiсть поповнити ряди своïх союзникiв). Не встигнувши як слiд повоювати, дивiзiя була розбита, i Девлад опинився у британському полонi. Сидячи у таборi в Iталiï, колишнiй лоцман друкувався не тiльки у мiсцевiй пресi (газети «Батьківщина» й «Життя в таборах»), але й надсилав матерiали до емiгрантських видань по всiй Захiднiй Європi. Пiсля звiльнення Девлад переïхав до Англiï, а звiдти (у 1949 р.) – в Аргентину, де є велика украïнська дiаспора, й де осiли багато з тих, хто був пiд час вiйни «по той бiк барикад». Написавши чимало п’єс та оповiдань на iсторичну й антирадянську тематику, Олексiй Девлад-Запорожець трагiчно загинув у 1959 р.

А що ж створена ним карта «Шляхи Днiпровими порогами»? – Вона не тiльки збереглася, але i встигла прислужитися науцi. У жовтнi-груднi 1943 р., під час штурму Запоріжжя Червоною армією, Днiпрогес було майже повністю знищено й перед археологами (вдруге за час Нiмецько-радянськоï вiйни!) вiдкрилася феноменальна можливiсть дослiдити пам’ятки давнини Надпорожжя. До весни 1947 р., коли почалося відновлення водосховища, ріка була в первісному стані. На звiльнених вiд водосховища порогах працювали не тiльки археологи, а й етнографи.

Етнографiчну експедицiю 1944 р. очолив тодiшнiй директор Днiпропетровського iсторичного музею – письменник Дмитро Фiлiмонович Красицький. Звiт про дослiдження зберiгається нинi у тому ж таки архiвi Iнституту Археологiï. Документ специфiчний: мiсцями вiн нагадує конспект книги «Днiпровi пороги» Д. I. Яворницького, мiсцями ж – власний лiтературний твiр: «Днiпро своєю природною красою iз зеленими долинами, що мов килим витканий розкiшними узорами, чарує зiр всих, хто ступає на його берег. Чарував вiн зiр i первiсноï людини, що жила тут в далеку давнину» – пише автор наукового звiту. З оригiнальних свiдчень в ньому є чимало народних повiр’ïв та прикмет, записаних вiд мiсцевих селян у 1943 р. Але нас бiльше цiкавить прикладена до звiту схема: «Експедицiя по Днiпру 1944 року пiд кер. Дм. Красицького». Це – майже точна копiя «Шляхiв Днiпровими порогами»! От тiльки тут зовсiм не згаданi анi О. С. Девлад, анi В. П. Петров. Зрозумiло чому: обидва – «зрадники» i «вороги народу».

Д. Ф. Красицький

Красицький залишив нам рiдкiснi свiдчення ефемерного стану Рiки, що швидко промайнув i майже не затримався у пам’ятi нащадкiв. Описи Днiпрових берегiв, порогiв, островiв найбiльш привертають увагу. В районi сiл Мар’ïвка та Олексiïвка, пише дослiдник, «понад Днiпром рядами на кiлька кiлометрiв встелився берег колючою проволокою, покопано рiвчаки, дзоти, траншеï. В багатьох мiсцях берег ще не розмiновано, на землi осколки, гранати, мiни, багато снарядiв, якi не розiрвались i стерчать прямо в землi. На полi стоïть кiлька нiмецьких танкiв – тут був танковий бiй. Серед села Вiйськове, на вулицi лежить пiдбитий лiтак».

«Ми бачили всi дев’ять порогiв, всi забори. 1944 року Днiпро в значнiй своïй частинi всупив у старi береги i його дзеркало нагадує нам 1930 рiк. Всi пороги до Вовнiгського зашумiли, як i в старину, й тiльки за Вовнизьким починався пiдйом води. До села Федорiвки та острова Таволжаного пiдйом був меншим, чим на пiв метра… Нижче Федорiвки ще не так давно понад Днiпром були села i хутора, якi затоплялися водою в зв’язку з Днiпрельстаном. Тепер вода спала i видно вулицi i двори, мiсцями замулено, мiсцями чисто помито. Береги заросли бур’янами вище росту чоловiка… Мiсцями на берегах намито дуже багато мулу, як наприклад, бiля села Волоського – до 3,8 м товщиною. Будильський порiг майже весь пiд водою, вiд Лишнього видно тiльки кiлько каменiв зверху, ледве видно Вiльний – один iз великих…».

Є свiдчення й про новi острови: «Перед Вовнiгським порогом було серед Днiпра кiлько каменiв. На цьому мiсцi утворився новий острiв «Лишнiй». Таку назву йому дали рибалки с. Вiйськове, що плавають по Днiпру вниз на ловлю риби. Ϊм треба обïзжати острiв, оттого вiн i лишнiй, що на дорозi став. Теж саме поруч острова Перун утворився новий пiщаний острiв. Мешканцi Федорiвки розповiдають: «Цього лiта за пiвкiлометра вiд села на Днiпрi такого нанесло пiску! Серед рiки утворився здоровезний пiщаний острiв. А потiм течiя пiдмила, розмила i за два тижнi знесло острiв, i слiду нема. На тiм мiсцi тепер здоровенна глибина. Пiсок понесло вниз до Днiпрельстанiвськоï греблi». Бiльшiсть примiтних каменiв починаючи з Будильського порогу на час експедицiï були вкритi водою, але не глибоко. Рибалки об них розбивали човни, бо розташування вже пам’ятали. Давнiй порожистий Днiпро повiльно йшов у небуття. Невже назавжди?

Фрагмент карти Д. Ф. Красицького 1944-го року

Світлина на початку статті: Сплав плота порогами. Фото зроблене у 1931 р., пiд час зйомок кiношедевру Олександра Довженка “Iван”

Цей матеріал на сайті Дніпрограду (зі скороченнями): Пригоди лоцманськоϊ карти


Мене цікавлять пороги

Я хочу бути в курсі всього, над чим ви працюєте і не хочу пропустити нагоди допомогти, тому надсилайте мені новини, інормацію про проекти та інші корисності на пошту!